Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

- Артаксе, - сказав хлопець, - що тобі?

- Не знаю, пане, - відповів кінь. - Але, здається, нам треба повертатися. Усе це не має сенсу. Ми женемося за чимось, що тобі лише наснилося. Але ж ми нічого не знай­демо. А ще, можливо, вже запізно щось робити. Може, Ди­тинна Царівна померла, і все, що ми робимо, позбавлене будь-якої мети. Повертаймося, пане!

- Так ти ще ніколи не говорив, Артаксе, - здивувався Атрею. - Що тобі? Ти хворий?

- Можливо, - відказав Артакс. - Із кожним нашим кро­ком смутку в моєму серці більшає. Я вже втратив надію, пане. І моє тіло стало таким важким, таким важким!.. Зда­ється, я більше не витримаю цього смутку.

- Але ми мусимо йти далі! - вигукнув Атрею. - Ну ж бо, Артаксе!

Він смикнув за повіддя, але Артакс не поворухнувся. Кінь уже занурився в трясовину по черево. І навіть не про­бував вивільнитися.

- Артаксе! - закричав Атрею. - Ти не смієш піддавати­ся своєму смутку! Ну ж бо! Вилазь, а то загрузнеш!

- Облиш мене, пане! - відказав кінь. - Я більше не мо­жу. Йди далі сам! І не думай про мене! Я не годен далі зно­сити цей смуток. Я хочу вмерти.

У відчаї Атрею потягнув за повід, та огир загрузав у болото все глибше і глибше. І Атрею нічого не міг із цим вдіяти. Ось уже з чорної каламутної води стирчить сама лише кінська голова.

Хлопець обняв її обома руками.

- Я тримаю тебе, Артаксе, - прошепотів він. - Я не дам тобі потонути.

Кінь знову тихесенько заіржав.

- Ти вже нічим не допоможеш мені, пане. Мені кінець. Ані ти, ні я не знали, що нас тут чекає. А тепер ми знаємо, чому Болота Смутку називаються саме так. Це смуток став для мене таким тягарем, де він затягує мене у трясовину, в якій я тону. Звідси мені нема вороття.

- Але ж я також тут, - сказав Атрею, - але я нічого та­кого не відчуваю.

- Ти носиш Сяйво, пане, - відповів Артакс. - Боно тебе захищає.

Тоді я передам Клейнод тобі, - крикнув Атрею. - Можливо, він і тебе врятує.

І він заходився знімати з шиї ланцюжок.

- Ні, - форкнув кінь, - не вільно, пане. Знак Всевладдя дали саме тобі, і тобі не дозволено передавати його кому заманеться. Ти мусиш продовжити Великі Пошуки, без ме­не.

Атрею припав обличчям до щоки Артакеа.

- Артаксе... - прошепотів він. - О, мій Артаксе!

- Ти виконаєш моє останнє бажання, пане? - запитав кінь.

Атрею мовчки кивнув.

- Тоді прошу тебе, йди. Я не хочу, щоб ти бачив мене у хвилину смерті. Можеш зробити це для мене?

Атрею повільно підвівся. Голова огира вже наполовину занурилася в чорну болотяну твань.

- Прощавай, Атрею, мій пане! - сказав він. -1 дякую!

Атрею стиснув уста. Він був нездатний щось сказати.

Хлопець востаннє кивнув Артаксові, а тоді повернувся і пішов.

Бастіян схлипнув. Просто не зміг затамувати плач. Очі напов­нилися слізьми, і він не міг читати далі. Довелося витягнути хусто­чку і висякатися. Відтак Бастіян знову поринув у читання.

Атрею не знав, як довго брів далі - весь час навпрос­тець, все далі й далі... Він наче осліп і оглух. З кожним кроком імла густішала, і нараз в Атрею з’явилося відчуття, що він ось уже кілька годин ходить колом. Тепер він уже не зважав на те, куди ставити ногу, однак ніколи не провалю­вався глибше, ніж по коліно. Якимось незбагненним для нього чином Клейнод Дитинної Царівни провадив його, вказуючи дорогу.

Нараз він опинився перед високим і доволі стрімким схилом. Атрею почав видряпуватися нагору, чіпляючись за виступи й тріщини в скелястій поверхні, аж доки не вибра­вся на округлий вершечок. Спершу він не збагнув, що то за скеля. І щойно діставшись на самісінький верх і оглянувши звідти цілу гору, Атрею побачив, що це не каміння, а веле­тенські кістяні пластини, а в тріщинах і заглибинах між ними густо росте мох.

Отже, він таки знайшов Кістяну Гору!

Утім, це відкриття не принесло йому жодної втіхи. Піс­ля загибелі вірного коня Атрею відчував збайдужіння до всього. Отож він нітрохи не зрадів. До того ж, Атрею тепер іще належало довідатися, хто така ця Прадавня Морла та де саме вона живе.

Міркуючи, він раптом відчув, як горою перебігло леге­ньке дрижання, а далі до нього долинуло ні з чим не зрів- нянне сопіння і шамотіння, і тоді ще й голос, який, здава­лося, зазвучав з бездонних надр землі:

- Подивись-но, стара, там по нас із тобою щось лазить. Атрею поспішив до краю кістяного урвища - власне туди, звідки долинав отой голос. При цьому він послизнувся на моху і почав сповзати стрімким схилом додолу. Йому ніяк не вдалося втриматися, він зсувався дедалі швидше, а тоді нарешті зірвався і полетів сторчголов. На щастя, упав він на крону одного з дерев, які росли внизу. Гілки підхопили його, тож він не забився.

Просто перед собою Атрею побачив у Кістяній Горі ве­летенську заглибину, в якій плюскотіла і вирувала чорна вода; там, усередині, щось ворушилося, виповзаючи звідти. Виглядало це «щось» як уламок скелі завбільшки з буди­нок. І тільки коли воно з’явилося повністю, Атрею зрозу­мів, що це голова, насаджена на довгу зморшкувату шию, - голова черепахи. Її очі були великі і глибокі, як чорториї. З морди стікали намул і водорості. Тобто ціла ця Кістяна Го­ра - Атрею зрозумів це тільки тепер була однією-єдиною фантастичною твариною, велетенською болотяною черепа­хою. Кістяна Гора якраз і була Прадавня Морла! А тоді до хлопця знову долинув клекіткий, булькітливий голос:

- А що це ти там робиш, малий?

Атрею вхопився руками за Клейнод на грудях і підняв його, тримаючи так, щоби великі і глибокі, як чорториї, очі черепахи неодмінно його розгледіли.

- Ти впізнаєш цей Знак, Морло?

Минуло кілька хвилин, пери ніж Морла відповіла:

- Диви-но, стара, Аурин! Давно ж ми його не бачили - Клейнода Дитинної Царівни, ой же давно.

- Дитинна Царівна хвора, - сказав Атрею. - Ти про це знаєш?

- А нам байдуже, чи не так, стара? - мовила Морла. Вона розмовляла в доволі незвичний спосіб. Вочевидь,

вона говорила сама до себе тому, що не мала інших спів­розмовників уже бозна-відколи.

- Якщо ми її не врятуємо, вона помре, - сказав Атрею вже наполегливіше.

- От і добре, - відповіла Морла.

- Але ж разом із нею загине ціла Фантазія, - скрикнув Атрею. - Ніщо