Роберт Льюїс Стівенсон - Вечірні розмови на острові

звисають ліани. А в одному місці, приблизно посередині, водоспадом рине чималий струмок. Якось там пропливав човен із шістьма юнаками з Фалези — всі «дуже гарні», як сказала Ама, і гарні собі на лихо. Віяв сильний вітер, великі хвилі котились на берег, і на той час, коли хлопці порівнялися з Фанга-Анааною та побачили білий водоспад і тінистий берег, вони були всі потомлені й спраглі, а вода в них скінчилась. Один запропонував пристати й напитись, і решта, великі одчайдухи, погодились, опріч одного, наймолодшого. Звали його Лоту; він був дуже славний юнак, ще й дуже розумний. Він сказав, що вони подуріли, бо те місце — володіння духів, чи демонів, та мерців, і миль на шість в один бік, а в другий і на всі дванадцять тут нема душі живої. Та інші посміялися з його слів, а що їх було п'ятеро проти одного, то вони запливли до затоки, пристали до берега й зійшли на нього. Місце було напрочуд гарне, казав потім Лоту, й вода чудова. Вони пройшлися берегом, але ніде не побачили такого місця, де б можна видертись на скелі, і це розвіяло їхні побоювання. Врешті вони сіли підживитися тим, що мали з собою. Та ледве-но посідали, як із однієї чорної печери вийшло шість гарних-прегарних дівчат, що мали квітки в косах, і прегарні перса, і намиста з червоних зернят. Вони почали жартувати з юнаками, а ті з ними — всі, крім Лоту. Але той розумів, що в такому місці не може бути живих жінок, а тому втік, упав на дно човна, закрив обличчя й почав молитись. Увесь час, поки тривала пригода, Лоту безперестану молився і більш нічого не бачив і не чув, аж поки вернулись його друзі, підвели його і випливли в море із затоки, де вже не видно було й сліду від тих шістьох жінок. Але що налякало Лоту найдужче, так це те, що жоден із п'ятьох не пам'ятав нічого з того, що сталося, і всі вони були наче п'яні, співали й сміялись у човні й виробляли всілякі штуки. А вітер усе дужчав, зробився шквалистий, і хвилі котились височезні, одне слово, погода була така, що будь-хто з острів'ян повернув би до берега й заквапився додому, у Фалезу; але ті п'ятеро наче подуріли, розпустили всі вітрила й повели човна проти хвилі. Лоту заходився вихлюпувати з човна воду, але ніхто з решти й не подумав йому допомогти, вони тільки співали, та викаблучувались іще більше, і говорили дивні, незрозумілі для людини речі, й самі гучно сміялись на ті слова. Отож Лоту до самого вечора відчайдушно вихлюпував воду з човна, весь мокрий від поту та холодної морської води; а його ніхто наче й не бачив. Проти всякого сподівання, вони в таку жахливу бурю допливли цілі до Папа-Мамулу, де пальми аж гули під вітром, а кокосові горіхи падали в зелень круг селища, наче гарматні ядра. І того ж таки вечора п'ятеро юнаків захворіли й уже до самої смерті не сказали жодного розумного слова.

— І ти хочеш мені сказати, що можеш повірити в такі байки? — спитав я.

Вона відказала, що про цю пригоду знають усі, а з вродливими юнаками таке трапляється навіть часто, але щоб аж п'ятеро були вбиті в гурті й у той самий день коханням жінок-чортиць, такого більш не бувало, й це зчинило великий переполох на острові, а вона була б божевільна, якби не вірила.

— Ну, хай там як, а за мене можеш не боятися, — сказав я. — Навіщо мені здалися ті чортиці. Мені потрібна тільки одна жінка — ти. І тільки одна чортиця, жінусю.

На це вона відповіла, що є й інакші чортяки, і вона бачила їх на власні очі. Якось вона пішла сама до другої затоки і, можливо, підійшла надто близько до меж заклятого місця. Високі кущі прикривали її від узгір'я, але сама вона йшла по пласкій місцині, дуже кам'янистій і поспіль порослій молодими кисличками футів чотири-п'ять заввишки. Був похмурий день дощової пори, час від часу налітав шквал, що зривав і ніс геть листя з кущів, тоді знов ставало тихо, як у хатині. І ось саме під час одного такого затишшя з хащ сипонули птахи та кажани, ніби чимось налякані. А за хвильку вона почула, як зовсім близько щось шарудить кущами, й побачила, що з-між дерев вийшов старий, худий вепр. Він ішов якось замислено, наче по-людському, і раптом вона, дивлячись, як він наближається, збагнула, що це не вепр, а якась істота з людськими думками, зовсім ніби людина. Вона кинулась навтіки, а вепр за нею, і, біжучи, він верещав так, що аж лящало кругом.

— От якби я був там із рушницею, — сказав я. — Мабуть, той вепр заверещав би так, що й сам би себе перелякав.

Та вона відповіла, що рушниця проти таких страхіть не поможе, бо то духи померлих.

Одне слово, пробалакали ми про такі речі цілий вечір, і то була непогана розвага, але я, звичайно, своєї думки не змінив, а другого дня, взявши рушницю та доброго ножа, вирушив на розвідини. Я попростував до того місця, де, як я бачив, вийшов із джунглів Кейс, бо коли правда, що в нього там щось наворожено, то там десь мала бути стежка. Межа пустельних місць була позначена муром, якщо можна так його назвати: власне, то був довгий насип із каміння. Тубільці кажуть, ніби той насип тягнеться через увесь острів, але мені незрозуміле, звідки вони можуть це знати: адже навряд чи хто з них за останню сотню років побував там. Тубільці здебільша держаться моря та своїх невеличких поселень на узбережжі, а та частина острова страх висока, крута й скеляста. На захід від валу земля розчищена, ростуть кокосові пальми, та кислички, та гуави, та цілі хащі мімози. А зразу за валом починається ліс, до того ж високий: дерева підносяться вгору, наче щогли, а ліани звисають із них, наче корабельний такелаж, а в розсохах гілок ростуть бридкі орхідеї, немов гриби. Там, де не було підліску, ґрунт був кам'янистий, мовби завалений великими каменюками. Літало багато зелених голубів, і я міг би настріляти їх досхочу, якби не мав на думці чогось зовсім іншого. На землі, мов сухе листя, лопотіло під вітром безліч метеликів, а чув я то пташині голоси, то шум вітру над головою, та ще весь час шумів прибій на березі.

Але хто не