Роберт Льюїс Стівенсон - Вечірні розмови на острові

до лісу, хоча ніхто з тубільців і далі не підступав до моєї оселі, ходились люди, ладні побути разом зі мною там, де ніхто не міг їх побачити, а що я вже почав трохи белькотати по-тубільному, та й з них більшість знала бодай кілька англійських слів, то між нами потроху зав'язувались розмови, звичайно, не бозна-які змістовні, та все ж вони принаймні відгонили найтяжчу досаду, бо таки нелегко терпіти, коли з тебе роблять прокаженого.

І ось якогось дня, під кінець місяця, я сидів над тією затокою, зі східного боку, на краю джунглів, з одним канаком. Я щедро наділив його тютюном, і ми з ним так-сяк гомоніли. Він умів по-англійському краще за більшість із них.

Я спитав його, чи є яка дорога на схід.

— Колись був дорога, — відповів він. — Тепер він мертвий.

— Ніхто там не ходи? — допитувався я.

— Нема добре, — пояснив він. — Забагато чортяка зоставайся там.

— А! — сказав я. — Там багато чортяка, в той ліс?

— Чоловік чортяка, жінка чортяка, повно чортяка, — потвердив мій товариш. — Зоставайся там весь час. Людина він іди туди, він не вертай назад.

Я подумав: якщо цей хлопчина так добре обізнаний із чортами і так легко про них говорить, а це в канаків діло незвичайне, то треба спробувати, може, я щось випитаю в нього про себе й про Аму.

— Твій гадай мій чортяка? — спитав я.

— Не гадай чортяка, — заспокійливо мовив він. — Гадай однаково що дурень.

— А Ама, вона чортяка? — допитувався я.

— Ні, ні, нема чортяка. Чортяка зоставайся в ліс, — відповів юнак.

Я дивився просто себе на той берег затоки й раптом побачив, що завіса зелені раптом прогорнулась і на чорний пісок берега, під яскраве сонце виступив Кейс із рушницею в руках. Він був у світлій, майже білій піжамі, рушниця виблискувала, і весь він аж очі вбирав, а від його ніг розбігались у свої нори суходільні краби.

— Агов, друже, — сказав я, — твій однаково не кажи правда. Он Есі він іди туди, тепер він вертай назад.

— Есі не однаково, Есі тиявіл, — відказав мій приятель, попрощався зі мною й шаснув між дерева.

Я простежив, як Кейс іде берегом, там, де піску не затопив приплив, проходить повз мене, прямуючи додому до Фалези. Він ішов у глибокій задумі, і птахи неначе відчували це, бо бігали по піску мало не під ногами в нього або кружляли над головою й кричали йому у вуха. Коли він проходив повз мене, я помітив, що він ворушить губами, розмовляючи сам із собою, а що збіса мене потішило, так це те, що в нього на лобі й досі видніла моя печатка. Щиру правду кажу: мені дуже кортіло всадити набій у його паскудну пику, але я все ж стримався.

Весь цей час — і всю дорогу додому — я товк собі в думках те тубільне слово: «ти-я-віл», а щоб не забути, придумав для пам'яті таку фразу: «Ти і я запрягли вола».

— Амо, — спитав я, коли прийшов, — що таке «тиявіл»?

— Чортяка, — відповіла вона.

— А я гадав, що чортяка буде «айту».

— Айту — то інакший чортяка, — сказала вона, — зоставайся ліс, їж канаки. Тиявіл великий ватаг чортяка, зоставайся вдома, однаково що християнський чортяка.

— Дякую, — сказав я, — нічого не втямив. Як може Есі бути тиявіл?

— Не однаково, — сказала вона. — Тиявіл він пан Есі. Тиявіл дуже-дуже такий самий, Есі однаково що син його. Коли Есі чогось хочеш, тиявіл давай він.

— Збіса вигідне діло для Есі, — зауважив я. — А які речі він давай він?

Далі Ама розповіла мені купу всяких байок без складу й без ладу; багато їх (як отой долар, що Кейс вийняв із Тарлтонової голови) були зрозумілі мені, але в інших я не міг добрати діла. І саме те, що вражало канаків найбільше, мене здивувало найменше: що Кейс ходив у пущу до всіх отих «айту» — чортів. Правда, декотрі, найвідважніші, супроводили його і чули, як він розмовляв з мерцями та давав їм накази, і під його захистом вернулися живі й здорові. Дехто казав, ніби там у нього є храм, де він ушановує тиявола, а тиявіл являється йому; інші запевняли, що це ніяке не чаклунство, бо Есі творить дива силою молитви, а храм — то не храм, а в'язниця, де він ув'язнив якогось небезпечного «айту». Наму одного разу теж ходив з ним у ліс і вернувся, славлячи Бога за такі дива. Взагалі до мене почало доходити, яке становище Здобув собі тут Кейс і якими способами він цього досяг, і хоча я бачив, що це твердий горішок, але аж ніяк не збирався здаватись.

— Гаразд, — сказав я, — треба самому піти подивитись на той храм пана Кейса, тоді побачимо, кого він там ушановує.

На ті слова Ама страх як затривожилась: коли я піду в ліс, то не вернуся звідти, бо туди можна дістатись тільки під захистом тиявола.

— А я понадіюсь на Бога, — відрубав я. — Я чоловік непоганий, Амо, не гірший ні за кого, то гадаю, що Бог мене оборонить.

Вона якусь часину мовчала. Потім сказала:

— Я гадай… — а потім несподівано: — Вікторія[14] вона великий ватаг?

— Ще б пак! — відповів я.

— Вона люби твій дуже-дуже? — знову спитала вона.

Я відповів, осміхнувшись, що ця старенька дама справді досить прихильна до мене.

— Гаразд, — сказала вона. — Вікторія вона великий ватаг і люби твій дуже-дуже. А не можу допомагай твій тут у Фалезі — не можу нічого зроби, надто далеко. Маса він малий ватаг — зоставайся тут. Гадай, він люби твій — зроби твій добре. Однаково Бог і тиявіл. Бог він великий ватаг — дуже-дуже багато діл. Тиявіл він малий ватаг — він люби дуже-дуже похвалитись, працюй тяжко-тяжко.

— Доведеться вернути тебе до містера Тарлтона, — сказав я. — Твоє богослів'я збочило зі стежки, Амо.

Проте ми клопоталися цим ділом увесь вечір, і вона нарозказувала мені стільки всячини про безлюдну пущу та її небезпеки, що сама себе залякала мало не до істерики. Я, звичайно, не пам'ятаю й десятої частини того, бо не дуже слухав; але дві речі стали мені більш-менш ясні.

Миль так за шість далі берегом є захищена затока, яку тубільці називають Фанга-Анаана, тобто «гавань, повна печер». Я сам бачив її з моря — настільки зблизька, наскільки погоджувались підпливти мої веслярі. Там є вузенька смужка жовтого піску, над якою нависають чорні скелі, подірявлені чорними отворами печер, а нагорі ростуть високі дерева, і з них