Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

— От що. Тітоньці Настасії потрібна ступка на сіль! Треба перетворити графа на ступку. Так ми його чудово використаємо, і він буде більш потрібний, ніж як учений.

Думку Емілії було знову схвалено, і Кагляночка злегка вдарила чарівною паличкою графа:

— Покрутися, повернися, на ступку обернися!

І граф зараз же обернувся на новеньку ступку, достоту таку, як просила тітонька Настасія. Стара негритянка взяла графа-ступку з повагою і якимось побоюванням.

— Просто не знаю, як буду в ньому товкти, — сказала вона, — почнеш товкти і пригадаєш, що це граф… таки дуже шкода. В кожному разі, я вельми вдячна сеньйорі Кагляночці за подарунок, спасибі.

І вона понесла ступку на кухню та й поставила там на мисник, бурмочучи собі під ніс:

— Кінець світу та й тільки!.. Ніколи б не подумала, що граф — і раптом на ступку… Сумна картина…

А в кімнаті Кирпи всі гралися в перетворення. Кагляночка змахувала чарівною паличкою і обертала все, що просили, на все, у що просили. Емілія принесла всі свої іграшки, щоб їх обернути на інші іграшки, кращі. Потім пошкодувала про старі іграшки і попросила переобернути нові знову на старі. Ця весела гра була у самому розпалі, коли почувся такий гуркіт у двері, що весь будинок захитався. Так ще ніхто не грюкав. Принцеси злякалися.

— Це схоже, наче вовк стукає,— сказала Червона Шапочка і побігла зиркнути у замкову шпарку. — Ну, певна річ, це вовк! — вигукнула вона з широко розкритими від жаху очима. — Саме той негідник, що бабусю з’їв.

Всі, перелякані до нестями, заметалися по кімнаті. Кирпа намагалася заспокоїти принцес.

— Цього не може бути, — сказала вона: — Вовка, що з’їв бабусю Червоної Шапочки, зарубали сокирою. Так у книжці сказано.

— Помилка, — заперечила Емілія, що також підглядала у шпарку. — Це вовк, та ще й худющий-прехудющий. Відразу видно, що живиться тільки бабусями. Певно, довідався, що тут живе донна Бента і…

Вона не могла закінчити: Кирпа голосно заплакала.

— Бідна бабуся! — схлипувала вона. — Яке нещастя коли вовк її з’їсть! Покличте Педріньйо і всіх принців! Еміліє, біжи, ну чого ти стоїш!

Та, на жаль, Педріньйо і принци були далеко — вони пішли в садок робити якісь досліди з чарівною Аладдіновою лампою. Дівчатка були самі, зовсім беззахисні.

— Змахніть на нього чарівною паличкою і оберніть його на блоху, — сказала Емілія Кагляночці, вже націливши свій маленький ніготь, щоб убити блоху.

— Неможливо! — сумно відгукнулася Кагляночка. — Мені треба відчинити двері, і він мене обов’язково вхопить…

А вовк поки що стукотів — стук-к, стук-к-к, стук-к-к-к! — шаленіючи дедалі більше. Потім почав шкрябати двері з такою силою, що тріски полетіли. Маркіз де Рабіко тремтів, немов кисіль. Замість допомагати, він заважав: ухопився за спідницю Білосніжки, і їй довелося добре його стусонути.

— Тільки граф може нас врятувати! — вигукнула Емілія. — Вчені все вміють.

І вона прожогом метнулася до кухні — шукати новеньку ступку, щоб знову перетворити її на графа. Коли ступку принесли, Кагляночка тремтячою рукою зробила чарівний змах, і граф знову воскрес — тільки якийсь сонний. Він ніяк не міг зрозуміти, де він і що з ним, та Кирпа все пояснила:

— Вовк уже дошки трощить. Ще хвилина — і він буде тут. Подумайте, знайдіть засіб, щоб нас врятувати, милий графе!

І справді, не встигла вона вимовити останнє слово, як вовк відірвав одну дошку, всунув морду в дірку і почав погрозливо нюхати повітря.

— Гм, гм-м… Пахне чиєюсь бабусею… — прогарчав він.

Це було вже занадто. Кирпа знепритомніла. Принцеси трішки підождали і теж зомліли. Тільки Емілія не зомліла і стала поруч із графом.

— Нумо, графе! Зробіть що-небудь! Мерщій!..

Але саме цього граф ніяк не міг зробити, і аж тільки тепер Емілія побачила, що граф зверху був справді граф, а знизу залишився ступкою. Видно, Кагляночка дуже нервувалася, коли його переобертала, і спохвату зробила тільки півзмаху…

— Що ж робитимемо? — зітхнула Емілія, почухавши голову і подумавши, чи не варто їй також знепритомніти. Може, вона так і зробила б, якби цієї миті вовк не вирвав з дверей ще однієї дошки і не просунув у щілину мало не півтулуба. Бачачи, що чудовисько і справді зараз влізе до кімнати, Емілія зарепетувала на всю силу своїх легень:

— Тітонько Настасіє! Ідіть мерщій сюди! Вовк лізе донну Бенту їсти!

Почувши цей лемент, добра негритянка прибігла з кухні з мітлою в руках і як дала вовкові мітлою по носі тричі, так він одразу злякався і втік.

— Совісті у тебе нема, нахабо! — кричала йому вслід тітонька Настасія. — Бешкетувати прийшов, га?! Ану геть до лісу, поки цілий і здоровий! Злодій! Донна Бента не для твоєї пащі їжа, пес шолудивий!..

— Браво! — вигукнула Емілія, плескаючи в долоні.— Ви така хоробра, сеньйоро, що просто заслуговуєте, щоб вас віддали заміж за Аладдіна.

Негритянка лише сказала:

— Замість теревені правити, допоможи-но мені цих дівчат до притомності привести. Піди принеси кухоль холодної води, та швиденько.

Першою очуняла Кирпа.

— А де вовк? — запитала вона, протираючи очі і роззираючись навколо. — Він уже з’їв бабусю?

Стара негритянка широко посміхнулася, показуючи білі зуби:

— Господи! Дурниці які! Та вовк досі, мабуть, уже море переплив і в Європу прикотив!.. — І вона розповіла, що сталося.

Зразу ж побризкали водою і всіх інших. Червона Шапочка на радощах обцілувала тітоньку Настасію і обіцяла прислати їй новий кошик на хліб. Білосніжка і Кагляночка теж обняли свою рятівницю і обіцяли прислати їй багато справжніх ступок і інших прекрасних речей.

Цієї хвилини ввійшли Педріньйо і Аладдін.

— Дуже гарно! — сказала Кирпа. — Обидва сеньйори йдуть на прогулянку і залишають нас тут самих на поталу диким звірам…

Аладдін дуже засмутився, почувши історію з вовком, бо який же кращий випадок міг статися, щоб довести силу чарівної лампи? Варто провести рукою по склу лампи, як з неї з’явився б димок, що обернувся б на джінна, і варто сказати: «Ласкавий джінне, прожени, будь ласка, назавжди цього гидкого вовка», як вовк щезнув би миттю…

Педріньйо також засмутився: пальнути б у цього вовка один-другий раз із рогатки, так тільки б його п’яти замигтіли…

Розділ восьмий

Чарівна паличка

Але тут годинник пробив шосту, і гості почали збиратися додому.

— Пізно вже, — сказала Білосніжка, — я повинна бути в замку до сьомої, до нас сьогодні прийдуть вечеряти.

Кагляночка також заспішила — і такі тут пішли обійми, поцілунки, люб’язні слова… всі говорили навперебій, метушилися…

— До побачення, до побачення! — казала Кирпа, переходячи з обійм в обійми. — Приходьте ще, тепер ви дорогу знаєте!

Педріньйо нагадав Аладдінові про змагання.

— Приходь з лампою, та почисть її