Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

добу, про яку розповідає, й пізнати, чим люди тоді жили, які мали бажання, як думали, як поводилися й т. д. Не раз буває так, що й джерел із такої доби небагато, і про людей вони говорять мало. Тоді повістяр виводить собі сам людей, але ж виводить їх так, щоб вони були історично можливі, або сказати іншими словами: змальовує їх так, що коли б вони дійсно жили, то мусили б і своїми думками, й поведінкою, й одягом, а то й мовою підходити до часів, про які повістяр говорить. Коли всього цього нема, коли повістяр змальовував би своїх людей із давніх часів такими, як його сучасники - то його повість була б не історична.

А отже оповідання «Богданко» історичне.

Про особу Богдана Ружинського джерел ми маємо дуже мало. Та й ті, що залишились (Папроцький із XVI в., польська хроніка Бєльського з XVI в., наші козацькі літописи й ін.), дуже часто між собою суперечні. Збереглася до нас народна дума про гетьмана Богдана, - частина її в нас подана на початку оповідання - й її вчені прикладають до запорозького старшого Богдана Ружинського. А так давні джерела розповідають про його походи на татарські землі та про його смерть при облозі татарського міста Аслан-Кермень між 1577 – 1580 рр. А то ще в цих джерелах є звістки про цілий рід Ружинських, небагатих волинських панів. Але й тут нема повної згоди в тому, що котрий із них робив та яке мав значення в тодішніх часах. Певне ще й те, що Богдан Ружинський був короткий час старшим на Запорожжі. Але хоч згадок про нього небагато, то проте серед народу, в наших літописах, залишилася про нього пам’ять як про великого лицаря, борщ з татарами. Таким його і змальовували українські письменники. Ось, наприклад, автор «Історії Русів» із кінця XVIІІ в. приписує йому великі походи на Кавказ, на турецькі побережжя Малої Азії, а то й під самий Царгород…

Оповідання Чайковського обмежується тільки малюнком такого Богданка Ружинського, яким він міг бути в другій половині XVI в. А був це час, коли Запорожжя вже вбилося було в колодочки, в пір’я поросло, комі татари вже не могли так безкарно нападати на українські села, нищити їх, руйнувати та людей у ясир забирати Не могли - бо з Січі виросла вже була сила, якої вони мусили боятися Це був час, коли козацтво звертало увагу тільки на «поганців», як тоді називали татар, і відплачувалося їм за їх напади на Україну.

На Січ попадали тоді люди всякі: бідні й багаті, селяни й міщани, дрібна шляхта й великі пани, і враз із запорозькою братією добували собі слави в походах на турецькі землі. Багатьох з них гнало на Запорожжя гаряче бажання поманитися за кривди, що їх заподіяли були колись татари їх рідні, і помста ця була гостра, кривава, пощади від таких людей татарам не було…

Таким вийшов у нашім оповіданні й Богданко Ружинський, що його долю автор сполучив родинними зв’язками з могутнім, українським колись родом князів Чорторийських. Чи історичний старший запорозький Богдан Ружинський був посвоячений із Чорторийськими - про це не знати, але ж для оповідання це ваш ж має Так, як не мають великого значення подробиці з життя родини Ружинських. Бони дають загальну картину тодішніх відносин між князем і його підданими, змальовують їх мирними. Бо справді історичні джерела (середина XVI в.) про загострення відносин між багатою шляхтою й селянами говорять мало. Та й козаччина сама звертала тоді своє око виключно на боротьбу з татарами й турками, і в цій боротьбі шляхта та польські урядовці їй допомагали, дарма що польський уряд на напади козаків на татарські землі дивився криво. Боротьба козаків із польською шляхтою почалася трохи пізніше…

Богданко

Історичне оповідання з другої половини XVI століття

Ой, Богдане, Богдане, запорозький гетьмане!

Та чому ти ходиш в чорнім оксамиті?

«Гей, були ж у мене гості - татарове:

Одну нічку ночували,

Стару неньку зарубали,

А миленьку собі взяли.

Гей, сідлай, хлопче, коня, коня вороного

Татар швидко здоганяти, миленькую відбивати!»

(Дума про гетьмана Богдана Ружинського)

Поважно пливе до Припеті Горинь1, забираючи води своїх допливів по обох боках.

По її боках багато закрутів, озірців та багнищ. А між багнищами та озерцями виступають місцями горбовини, залісені та заселені людьми.

Лівий бік Горині обрав собі за оселю литовський князь Ружинський, що мав право виводити свій рід від прямих потомків князів Гедиміновичів. Прийшов сюди з іншими литовськими князями тоді, коли Литва загорнула була під своє панування східні українські землі. Чи він застав тут уже селище Ружин, чи так назвав його від свого ймення, не знати. Але тут осівся він, обравши його за свою столицю. І стрінуло його тут те, що всіх литовців-завойовників: рід Ружинських поукраїнщився.

* * *

Безпечно жилося князям Ружинським на своїй дідизні. Н оточували з усіх боків річки, ліси, непрохідні багнища. Дерев’яний замок був окопаний глибоким ровом, куди можна було в потребі впустити воду з річки; довкола був високий вал із високими чотирма баштами2, на валу - високий дубовий палісадник. Замок був на те, щоб на випадок небезпеки княжі люди могли в ньому найти захист.

Сам замок, хоч великий і просторий, був невибагливий: стіни з грубих, сокирою стесаних бервен, у теремах3 прості дерев’яні лави на грубих у землю повкопуваних ковбицях, позастелювані ведмежими шкурами; такі самі покривала на лежанках - дерев’яних, простих.

Тільки багатий срібний та позолочуваний посуд, розставлений по довгих полицях, поприбиваних довкруги кімнат по стінах, указував, що власник - заможний. Та ще лискуча за-гранична зброя та багатий оксамитний одяг зі золотими та срібними прикрасами - все це порозвішуване по стінах на великих оленячих та турових рогах.

В окремому закутку замчища стояла церква св. Трійці, а побіч, у окремому будинку, житло двох духовників і причет церковний.

Тодішні відносини між кметями4, боярством і князями були дружні. Населення давало князям установлену данину, і князь захищав його в біді й помагав у всьому.

Такі відносини збереглися до шістнадцятого століття, коли йде наше оповідання.

* * *

Придержувався батьківських звичаїв і молодий двадятип’ятилітній князь Богдан Ружинський. Його батько помер, коли йому було всього п’ятнадцять років. Залишилася вдова-мати, що взяла в свої руки керму князівства. Та як Богдан доріс до повних літ, перебрав сам у свої