Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

- Робили, ви трус по околишніх очеретах? - спитав Вишневецький Вовка, й обидва зупинилися на стіні, якраз супроти шатрів хана та паші по тім боці.

- Робив, та нічого не знайшов. Та й як його знайти в таких нетрях?

Раптом широке полум’я осяяло весь острів.

Не встигли Вишневецький з Вовком оглянутися, як уся північна частина стіни, що виходила на сухий, палала.

В той саме час татари вилазили на стіну з півдня.

Вмить було перев’язано вартових.

Зчинилася бійка, та недовга. Не встигли челядинці разів зо два випалити туди на північ, як з півдня заревли постріли.

Татари самопалів не мали і билися з луків стрілами або рубалися шаблями чи кололи списами. Постріли означали, що нападають не татари.

- Наші йдуть! - почулося з гурту козаків-селян, що під час бійки збилися до купи навколо одного з куренів.

Ревла буря, кричала татарва, вилазячи один по одному на козацькі стіни, а серед пострілів чулося:

- Хай живе отаман Голий!

- Слава! Слава!

За ніч Січ упала.

* * *

Осіннє сонце, розігнавши Дніпрові тумани, освітило таку картину.

Замість колишньої фортеці князя Вишневецького було пожарище. Тут і там валялися трупи.

На місці високої дубової світлиці князя Дмитра стриміла лише висока паля, а на ній труп челядинського старшини Вовка. Там і тут куріли недопалені стіни фортеці й козацькі житла - курені.

А на другім боці так.

В широкому колі стоять перев’язані один до одного полонені козаки. Козаки-селяни, що під час бійки й після трималися один одного, чекаючи визволення, - також перев’язані, хоч і окремо.

Трохи далі стояло до півсотні козаків з Голубом Микитою на чолі. Це ті, що підпалили фортецю Вишневецького і пострілами з самопалів замутили козаків-селян.

Очі всім були сумні, хоч у кожного блищав вогник надії.

- А може?

- Може одпустять? Марко ж наш.

І дивилися всі до ханового шатра.

Навколо полонених стояла варта з голими шаблюками.

Татари й турки ходили навколо козаків і оглядали, як худобу.

Вмить з’явилися крамарі живого товару. Бряжчали грішми в гаптованих золотом капшуках, оглядали козаків, дивилися на руки, намацували м’язи.

Татарська охорона купців пропускала вільно, хоч простим заборонялося заходити в коло.

Хоч як це дивно, а в орді тоді панував спокій і тиша.

* * *

В хановім шатрі кипіла лайка. Марко бив себе кулаками в груди і переконував своїх спільників, хана та пашу.

Перший мружив косі й до того вузькі очі й злодійкувато посміхався.

Другий крутив тільки головою: не буде діла!

Марко гарячився, клявся Аллахом, Мохаммедом, та все дарма.

Нарешті паша встав, витріщив свої булькаті чорні очі на Марка, та по-татарському:

- Мовчи! Ти хто? Князь, шляхтич, що ми маємо тебе слухатися? Та, нарешті, й шляхтичі мені у Волощині той рік продали п’ятсот чоловіків бидла. А ти хочеш? Та хто ти?

- Заберемо усіх, - крикнув і хан.

Марко похнюпив голову. Далі:

- Іменем Аллаха прошу вас визволити хоч людей отамана Голуба, що допомагав нам у бійці.

- А ми його просили? - насмішкувато перепитав паша.

- Я тобі кажу, - вступився хан, -- забирай до себе ще двох, окрім Семена, і їдь куди хочеш.

- Ну гаразд! - процідив крізь зуби Марко.

* * *

- Коли я брав з собою полонених українців, - казав Маркові паша, виходячи з шатра, - то завсіди давав своїй жінці відпускати двох людей на волю.

- Чому? - перепитав той, не підводячи голови. - Бо вона казала, що в неї є десь на світі син і дочка. Вона щоразу, тільки привозили до Царгороду свіжих людей, виходила, обдивлялася і двох вибирала на волю.

Вийшла до полонених. Ті підвели голови й впилися очима в Марка. Той із сльозами на очах дивився в землю.

Охорона стала в тісніше коло.

Марко підійшов до полонених і показав на Голуба. Далі, глянувши по інших, вказав на старого Якима.

Вартові татари підвели їх.

Раптом усі присутні приклали руки до грудей і опустили очі долу.

Марко глянув і зблід. Перед ним стояла його Оленка.

Протер очі й знову.

Ні. Не вона.

- Звідки ці полонені, пане? - стиха промовила вона до Марка.

- Я не пан.

- Гм… - повела очима по людях.

- З села Дикий Кут та інших сіл князя Дмитра Вишневецького.

- Ой! - простогнала вона і впала на руки свого євнуха. - Земляки?..

Марко зблід.

- Товариство! - тремтячим голосом промовив він, - доля наша невільницька селянська складалася так, що я, кого ви від сьогоднішнього дня проклинатимете, і ось ця жінка - дружина турецького паші - ваші земляки.

- О! Будь проклятий!

- Будь навіки проклятий… - вив натовп полонених.

- Зрада!

- Марку! Марку! - прошепотів Яким, - віддай і мене до них вкупі до турок. Я буду… євнухом служити.

- Марку, сину мій, - крикнула, підвівшись жінка паші і впала в обійми Марка.

Паша, що не розумів української мови, зблід і затрусився.

- Певно коханець, - прошептав на вухо йому хан.

Мить - і дві голови обрізала блискуча і крива дамаська шаблюка.

Крик розітнувсь у повітрі. Крик перемоги дикої Азії.

- На Крим! До одного чоловіка, - крикнув хан.

А над двома трупами, що лежали по цей бік Дніпра, пролетів чорний крук.

XIV

Довго літав по світу князь Дмитро Вишневенький, що втік із Січі до Москви. Приходив до Криму з військом численним московським. Наймався до Польщі знову. Нарешті захотів попанувати у Волощині. Але там його впіймано й передано турецькому султанові.

Пісня про Байду-Вишневецького переказує нам за його загибель - він нібито помер лютою смертю у Царгороді, висячи ребром на гаку.

Але де і як дійсно загинув князь Дмитро Вишневенький - невідомо…

КІНЕЦЬ.

Андрій Чайковський

Богданко

Історична повість, історичне оповідання, це - не історія. Історик використовує джерел що збереглися, розбирає їх докладно, перевіряє, порівнює їх між собою, зв’язує з іншим, просліджує час, обставини, спосіб, як люди тоді думали, особи, що виступають у джерелах - і на основі всього цього пише свій твір. Та в грому творі він подає тільки те, що йому дали джерела.

Не так оповідач, чи повістяр, що береться в оповідній формі змальовувати людей із якогось часу. Правда, і він мусить дуже докладно вивчити й