Ніла Зборівська - Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

кодом. С. Фанті веде мову про повсюдно присутній динамізм пустоти — від нейтрального космічного динамізму, нейтрального органічного динамізму, нейтрального клітинного, атомного, молекулярного динамізму до нейтрального психічного динамізму. Релігійне розуміння нейтрального психічного динамізму пустоти було виражено в архетипній теорії К.-Г. Юнга, що відштовхувався, зокрема, від філософії життя і смерті Платона[163]. Архетип у юнгівській теорії означав ідеальну, пусту форму, наділену енергетичною силою, що походить з психічної повноти (божественної цілісності) і формує образні уявлення.

Нейтральний динамізм пустоти у мікропсихоаналізі позначає наявність нескінченних можливостей спроб, а перехід від нескінченних можливостей спроб нейтрального динамізму пустоти до «зацікавлених» психоматеріальних спроб завершує цілісну модель енергетичної організації світу. Тому в мікропсихоаналізі йдеться про інстинкт спроби (у психоаналітичному випадку — актуалізація батьківського коду) як один із рівнів енергетичної організації материнської пустоти[164]. Отже, мікропсихоаналіз виходить з того, що людина існує завдяки нейтральному динамізму пустоти, а утверджує себе через інстинкт спроби, що є всемогутнім і всетворящим началом. На цій основі людська істота розглядається як істота потойбічного походження[165]. Пустота як нейтральний енергетичний динамізм та інстинкт спроби є основоположною канвою, в межах якої людина живе і помирає; а єдність нейтрального динамізму пустоти й інстинкту спроби «створює енергетичний матеріал, на якому потяг до смерті — життя імпровізує в творінні за волею випадку психічне й органічне, життя і смерть, діючи відповідно до принципу незмінності пустоти»[166]. Саме інстинкт спроби як всемогутня і всетворяща сутність містить в собі «істинний код спадковості, генетичне начало якого обмежується копіюванням і дотриманням одного і того самого закону»[167]. Оскільки, згідно з мікропсихоаналізом, антропологічний інстинкт спроби виникає задовго до виникнення людини[168], то національний інстинкт спроби так само має виникати ще до появи нації і національної людини, тобто він міститься у матриці потойбічної пустоти як нейтральна (чиста) можливість.

Національний характер можна означити як певну єдність можливостей інстинкту спроб, яка виявляється у процесі переходу від нейтральних «батьківських» спроб пустоти до «синівських» психоматеріальних спроб, що у монотеїстичному християнстві символізує єдність сина Божого з Богом-отцем. А в психоісторії національної літератури нейтральні спроби пустоти переводяться на рівень окремих значущих індивідуумів, які несуть в собі вічний і трансцендентний аспект Бога-отця і відтворюють його як символічний закон, який поєднується з національним материнським тілом (через мову), відтворюючи код в національній літературі.

NB

ПСИХОІСТОРІЯ національної літератури виражає становлення синівського характеру на основі батьківської мужності. Їй передує фольклор, який символізує універсальну материнсько-батьківську матрицю. Вихід з фольклорного трансцендентного лона в іманентний індивідуалізований творчий характер актуалізує синівську множинну проблематику як можливість різноманітних інфантильних спроб, кожна з яких прагне досягнути зрілої мужності та проявити на повну силу провідний національний характер, пов’язаний з батьківським кодом. Оральний характер сублімацій закладає основи інфантильного національного характеру, анальний характер сублімацій — інфантильного імперського характеру. Тобто імперський характер означає виродження національного.

ПСИХОІСТОРІЯ літератури новітнього періоду розвивається невротично: активізується материнський інстинктивний код (романтизм, модернізм) і провокується до модернізації батьківський духовний код як метафізичний і державницький шляхом синтезу романтичної і реалістичної психологій. Романтизм, обумовлений несвідомим синівським потягом до материнського тіла, передбачає потребу батьківського реалізму як фази просвітлення інфантильного материнського комплексу на основі цінності свідомого любовного почуття до матері або до її символічного замінника — вітчизни. Романтизм і реалізм ставлять особливо актуальну для антиколоніальної української літератури проблему розрізнення несвідомої (одержимої) і свідомої любові до матері та вітчизни. Модернізм, що актуалізує жіночий голос і розгортається як синівська невротична та дочківська істерична стадія, формується на загостренні конфлікту між сексуальністю і любов’ю, адекватному конфлікту між материнським романтизмом і батьківським реалізмом. Постмодернізм апокаліптично розщеплює код національної літератури.

КРИЗОВІ порубіжні періоди виявляють потужну загрозу консервативному національному суб’єкту. Ця загроза виходить від потужного імперського переслідувача, що на шляху самозбереження активно задіює свій природний фундамент — агресивну, маскулінну сексуальність. На цій основі розгортається сексуалізація політики (провокація сексуальної революції), що постає випробуванням для національного суб’єкта, який ризикує втратити свідомий державницький код, піддавшись на імперську спокусу несвідомим.

ІМПЕРСЬКИЙ тоталітаризм готується в лоні літературного садоавангардизму, що є проекцією синівських анально-садистських атак на материнське тіло. Психологія авангардистів дає змогу виявити в чоловічій імперській психології патологічну перевагу інстинкту смерті над інстинктом життя.

САДОАВАНГАРДИСТСЬКІ імпульси надихають сучасну культуру постмодернізму, що також використовує психологічний аналіз і батьківську метонімічну поетику новореалізму заради розщеплення національного суб’єкта. Знесилення несвідомого себе національного об’єкта відбувається з використанням розумного обігрування. Батьківський імперський інтелект активно задіяний на сучасному порубіжжі, оскільки у Європі з’явився новий материнський об’єкт в образі України, яка випробується у своїй державницькій спробі.

МІКРОПСИХОАНАЛІЗ, відкривши поняття «психічна пустота» на основі атомної фізики і молекулярної біології, виводить натуралістичний материнсько-батьківський код, характерний для фройдівської та кляйнівської теорії онтогенезису, за онтогенетичні межі, що дає привід вести мову про метафізичний батьківсько-материнський код як незнищенну потойбічну сутність.

2. Класичний цикл у психоісторії новітньої української літератури

ДВІ форми українського романтизму як вираження материнського коду. «ЕНЕЇДА» І. Котляревського: античне пригадування «Трої нептунської», низький романтизм, або параноїдно-шизоїдна позиція. ПОЕЗІЯ Т. Шевченка: високий романтизм, або депресивно-репараційна позиція; пошуки Великого Слова як батьківського коду мужності. МАРКО ВОВЧОК: імітація українського мовлення й ерогенний садомазохізм. РЕАЛІСТИЧНО-РОМАНТИЧНЕ моделювання українського ідеалу Держави у пророчій візії П. Куліша. АКТУАЛІЗАЦІЯ синівського народного психотипу в реалістичній прозі Панаса Мирного. МОНОТЕЇСТИЧНА ідея в коді класичної української літератури. БАТЬКОВБИВСТВО в коді російської імперської літератури. НАЦІОНАЛЬНИЙ характер як філософський мазохіст, імперський характер як ерогенний садомазохіст.

Особливістю українського романтизму є розвиток його у двох формах: низькій, яка розгорталася під впливом «Енеїди» І. Котляревського, і високій, яка мала свого найвпливовішого представника — Т. Шевченка. З погляду психоаналізу низькій формі українського романтизму відповідає параноїдно-шизоїдна позиція, високій — депресивна. Цілісно вони відображають материнський код.

Психорозвиток, за спостереженнями З. Фройда, неможливий сам по собі, для цього потрібні певні механізми. Здебільшого ними є інтенсивні афективні процеси, передусім негативні стани (страх, переляк, жах тощо), які збуджують психорозвиток. «Енеїда» (1798) І. Котляревського свідчить про інтенсивне збудження несвідомих національних механізмів, що фіксують перше «велике пригадування» та народження новітнього українського характеру в ситуації реальної загибелі національного державницького світу.

2.1. «Енеїда» І. Котляревського як параноїдно-шизоїдна позиція материнського коду

Для низької форми українського романтизму, що відсилає до традиції химерного бароко, характерне антиколоніальне маскування шляхом обігрування високого імперського Тексту. Те, що І. Котляревський вибрав для початку новітньої української літератури бурлескно-травестійну переробку «Енеїди» Вергілія, на перший погляд зумовлено особливостями культурного життя України XVIII — початку XIX ст., коли Вергілій був найпопулярнішим римським автором, а його «Енеїду» не