Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

геть під вечір, обоє втомлені, дісталися нарешті додому, там на них чекав сюрприз. На лавочці коло воріт сидів якийсь старезний дід з довгою бородою, сивий, як лунь, як остання весняна паморозь, у потертому чорному костюмі, а біля ніг його стояла стара, теж потерта сумка.

— Доброго вечора, Панасіє, — сказав дід, коли вони підійшли близько. — Не пізнаєш? А то хто? Невже мій син Іван?

Дід дивився на них обох, і очі його стали сльозитися, а руки тремтіти. Враз він забухикав, затрясся. Кашляв довго й натужно, все не міг ніяк зупинитися. Затуляв рота долонею, а кашель і через неї просочувався.

— Вибачте, — сказав, коли нарешті перестав.

— Нащо ж ти прийшов? — спитала мама Панаска діда.

— Хіба не бачиш? — сказав дід. — Сина повидіти перед смертю хотів. Та й тебе. І померти біля вас, якщо дозволите…

— Померти? Он як! Він прийшов до нас умирати?!

Мама Панаска взялася руками в боки. Схожою стала на пантеру, тико білу, подумав Іван.

— А де ти раніше був? Де ти був, коли я з цим нещасним дитям мучилася? Чого ж ти, як заєць, посеред поля його покинув?

— Бо дурний був. Бо…

— Він був дурний! — Панаска змахнула руками, от-от полетить, здавалося. — А теперка, перед смертю, порозумнів, так виходить? Добрий розумник!

Чоловік перед ними мовчав і знову закашлявся. Іван уже зрозумів, хто то такий. Хто то. Нивже його батько, про якого він стико думав-передумав? Теплий жаль розлився Івановими грудьми.

— Мамо, — простогнав Іван. — То наш тато?

— Тато? Приблуда гаспидська, Юда Скаріот, а ни тато, — гримнула мама Панаска. — То тая паскуда, що тибе, маленького, нещасного, покинула разом зи мною, як узнала, яким ти будеш. Бач, тілігенське, вчительське званіє ни позволяло йому мати такого сина! Стидно йому було, в дурдом тебе хтів оддати. А як я не згодилася, то здимів, як тая кулька гамняна.

Мама Панаска схопила діда — тата Миколу — за плечі й стала трясти. Тоді зіштовхнула з лавки. А як він упав, сказала:

— Вимітайся з-перед меї хати, щоб ни мої, ни людські очі не бачили твого смердючого подобія. А ни забереся, міліцію покличу, альбо й наших кукуріцьких хлопців. Вони тибе у два щоти у рів якийсь викинуть. Там і здохнеш дострочно. Так що по-доброму вимітайся. Ще до ночі.

З тим мама Панаска і пішла до оселі. Побіля порога оглянулася.

— А ти чого стовбичиш, як гнилий пень коло болота? — до Івана. — Марш до хати, жених застовбичений. Свиню пора годувати, пійло поможеш робити.

Іван, зиркнувши на батька, що поповз до лавки і сперся на неї, щоб звестися, мусив плентатися за мамою. Ноги в нього були, наче ватяні, а тіло геть задерев’яніло. Його дрібно-дрібно калатала пропасниця. Губи то розтулялися, то стулялися. Розумів, що треба щось сказати батькові на прощання, али що?

Так він заплентався до хати.

— Чого ти як з хреста знятий? — спитала мама. — То ж наволоч. Сволочина безпутня і безпросвітня. Він і мене, й тебе кинув. То ж таке потороччя…

Мама казала щось далі. У Івановій голові загуділо і гуділо чимдужче. Він стис руками голову, щоб вона не одірвалася й не полетіла хтозна-куди.

— Мамо, хата кудись пливе, — прошептав Іван.

Мама підійшла й струснула його за плечі. Глянула у вічі.

— Йди, принеси зела. Там, у хліві, в кошику. Я зара води нагрію, запаримо льосі.

Мама здавалася вже геть тверезою. Іван хтів щось сказати, та не посмів. Поплентався до хліва. На півдорозі все ж спинився. Постояв, повернув до воріт. Виглянув. Батько чипів на лавочці.

«Сидітиме так цілу ніч, — подумав Іван. — Сидітиме і нічо не висидить».

Йому раптом стало радісно од того. Нехай, як мама засне, він винесе батькові куфайку, а то й старого кожуха. Накриє. І на лавці буде не зимно.

Він пішов до хліва по кошика.

Навіть засвистів. Точніше — сказав: фьюіть, фьюіть. Бо не вмів насправді свистіти. Не вдавалося. А може, щерба в зубі заважала. Як той зубисько починає боліти, то мама заварює кору дуба й полоще. Мама не раз грозилася повезти його в район, до лікарні, щоб зуба полікували чи вирвали. Як і того, що в кутку, тоже болить часом, а частіше ниє. Та Іван заявив, що швидше помре, ніж дасться, щоб зуба рвали. Чим? Обценьками? Мама: та є, кажуть, спеціальні такі, а перед тим заморожують. Заморожують, як то? — чудувався Іван. Уявив, як на зуба кладуть до рота цілесеньку льодяну брилу. Як вона туди влізе? Мама заспокоїла: то вкола такого дають, що зуба заморожує.

— Укола? — закричав тоді Іван. — Мені укола? У мого зуба?

Зірвався, мов ошпарений, та з хати вибіг і взявся од страху подвір’ям гасати. Чув він, як то колють! Казали хлопці. То як голкою долоню пронизати. І ще гірше. Нє, нє і нє!

Отака була придибенція. А тепер дали їжу свині, курей на сідалок загнали. Вечір розпрощував над їхнім двором чорні крила. Іван ждав ночі, щоб до батька вийти, куфайку чи кожуха винести. Навіть поскаржився, що спати хоче. З дороги втомився.

Та мама, як на ліжко всілася, не роздягаючись чогось, довго вовтузилася та зітхала, а тоді сказала раптом:

— Та йди вже, поклич того гантипаку, знаю, що хочеш, а хіба я вам зувєрка яка?

Ну, Іван миттю ноги на плечі та майже підтюпцем з хати. Батько вже на лавці й улігся, ноги підібгав. Не повірив спершу, що мати Панаска кличе.

— Та кличе, кличе, їй-бо, тату, — аж заходився Іван, а серце його з грудей — от-от вискочить.

То нічого, що слабий, видно, мама багацько способів знає, як од болячок рятувати. Головне, у нього батько є, як у всіх полюдських людей, як у Петра, Славика чи Ігорка Макогонового дурнуватого навіть. А чим він гірший од того Ігорка?

Іван вів обережно, під руку, батька до хати. Вечір розстелив над ними своє сьоме небо, густо поцятковане вже зорями, що теж раділи й підморгували Іванові.

«Що ти робиш, Іване?» — спитала ніч, й Іван був вельми втішений цим запитанням.

«Батька до хати веду, — відказав Іван. — Мого тата. Мого!»

Він переступив поріг і спинився. Чомусь подумалося — а як то батько вперше той поріг переступав? Сміливо чи тож ніяковів? Може, й боявся, хоча навряд… Коли то було?

«Як мене на світі не було», — подумав Іван.

«Як тобою і не зачиналося», — сказав хтось йому.

Якби колись — він би оглянувся, щоб побачити того, кому належить цей голос.

А теперка вже