Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

Микита Коломієць, весь час безперестану попереджаючи нас: «Глядіть, хлопці, не захоплюйтесь Дугласами Фербенксами та Рудольфами Валентіно — це отрута, яку виробляв американська буржуазія. Ці фільми — школа бандитизму. До добра вони не доведуть!»

«Як він був безмірно правий, якими справедливими були його слова! І чого я пішов на тих «Акул»! І нічого б не трапилось, коли б я навіть і не знав про існування такої картини!..»

«Що робити? Як врятуватися? Де вихід із цієї пастки? — питав я себе. — Отакі гроші украли! Отакі гроші!»

Я зразу ж став перераховувати залишену мені злодіями здачу. Карбованець сорок дві копійки. Небагато! Одначе на хліб і на зельтерську воду вистачить. Як-небудь перебідую два дні, зроблю все, що треба, а потім зайцем махну додому. Залізу під вагонну лавку і буду лежати нишком, щоб контролер не помітив. Або на товарняку влаштуюсь.

Весняний ранок

Розвиднялось. Почали прибирати у вокзалі, і я вийшов на вулицю. Сонний, голодний, я відчув, що навряд чи зуміло навіть деньок протриматись на зельтерській воді та хлібі. Від далекої дороги, від голоду, від сильних переживань я дуже ослабів. Ішов по вулиці і похитувався.

Трамваї ще не ходили, але вже з’явилися перехожі. Двірники відчинили ворота. Домашні господині з кошиками в руках поспішали на базар. Усі вони йшли в одному напрямку, і я, щоб скоротати час, поплентався за ними.

Першим у місті прокинувся знаменитий харківський ринок — Благбаз.

Один по одному відкривалися рундуки. Зажурений, невмитий, ходив я по Благовіщенському базару, поки мені в ніс не ударив дуже смачний і гострий запах. Він забивав запахи квашеної капусти, селери, томату в бочках, застиглого і схожого на розплавлений сургуч. Як той мисливський пес, що почув перепілку, роздуваючи ніздрі, я пішов на цей запах.

Худа торговка у ватнику, похитуючись, голосила біля двох димучих жаровень, заставлених величезними чавунами:

— Флячки, гарячі флячки! Ой, хватайте, люди добрі! Ой, дешево беру! Ой, ніде і ніколи, ні в якому царстві, ні в якому государстві ви не знайдете таких чудових флячків! Це ж розкіш, це небо на язиці, це ж найкращий і найдешевший сніданок! Та покуштуйте ж мої флячки!..

… Якщо хто-небудь з вас їв просто на базарі, стоячи рядом з палаючою жаровнею, з глиняної миски, і неодмінно шершавою дерев’яною ложкою, гарячі, що обпікають рот, наперчені, — залиті сметаною, пересипані колендрою, різаною цибулею, зубочками часнику, оранжевою паприкою, духовиті від лаврового листу і петрушки, засипані дрібнонатертим сиром, приготовлені з порубаного коров’ячого шлунка, свіжі й запашні флячки, або по-російському — рубці, той зрозуміє, як важко було утриматися, щоб не звернути в’язи останньому моєму карбованцю!

І ще о дев’ятій годині ранку, коли відкрились установи і я підходив до високого будинку на розі вулиці Карла Лібкнехта і Ветеринарної, в роті горіло від червоного перцю, яким галаслива торговка безсовісно наперчила ситні, але зовсім не такі дешеві флячки.

Полтинник віддати за нікчемну страву! А далі що? А що як завідуючий шкільним відділом ЦК комсомолу поїхав і доведеться його чекати?

Ні, баста! На сьогодні годі вже розкошів! До завтрашнього полудня я не маю права витрачати Жодної копійки. Ніякої зельтерської води! Будеш пити сиру, з-під крана — безплатно, а користь така ж. Треба берегти гроші, щоб хоч шматок хліба купити на дорогу назад, коли поїду зайцем у своє рідне місто.

Перепустку в комендатурі видали швидко. Подивились мій комсомольський квиток, відрядження і повернули всі документи назад з маленькою перепусткою.

Я зайшов у просторий вестибюль і подав перепустку вартовому. Той звірив перепустку з моїм посвідченням і показав мені дорогу. Вже у великому вестибюлі я знову відчув, що я ніяковію. Ще гірше стало, коли довелось роздягатись: тут, біля вішалки, разом з шапкою, калошами і чумаркою у мене наче зразу відібрало половину сміливості.

— Вам куди, товаришу? — окликнула, мене ліфтерка.

Мені й раніше доводилось чути, що в столиці є такі машини, які піднімають людей аж на горище, але я особисто побачив ліфт оце вперше в житті.

— Мені в кімнату двісті сорок шість, — відповів я ліфтерці, розглядаючи перепустку.

— Сідайте, підвезу.

— Та ні, дякую, — сказав я і швидко пішов килимовою доріжкою на сходи. «Пройду так, спокійніше буде. Може, вона думала, що я тут працюю?»

Не поспішаючи, піднімався я по м’якій килимовій доріжці. В дорозі мої ноги звикли до теплих калош і тепер, коли я йшов у стоптаних черевиках, мені здавалось, що йду босоніж.

Я звернув із сходів у коридор, дивуючися з чистоти і тиші навколо. На дверях усе мелькали якісь маленькі номери, і я ніяк не міг відшукати шкільний відділ.

З дальнього кінця коридора назустріч, риплячи чобітьми, твердою, впевненою ходою ішов кремезний, середній на зріст чоловік. Обличчя його я не бачив. Світло з вікна било мені в очі.

— Скажіть, будь ласка, товаришу… — кинувся я до цього чоловіка.

— Скажу, будь ласка, — відповів чоловік і зразу зупинився.

Але вже нічого більше я запитати не міг… Просто переді мною на м’якій килимовій доріжці стояв отой самий чоловік, портрет, якого я розглядав учора вночі в газеті біля ВУЦВКу.

Від несподіванки я забув, яка кімната мені потрібна.

Зрозумівши, що я зніяковів, і допомагаючи мені, він весело запитав:

— Заблудив? Ти звідки, хлопчику?

— Я з кордону приїхав…

— З кордону? Дальній, значить, гість. А в якій справі?

І тут раптом спало мені на думку: а що коли самому секретареві Центрального Комітету партії розповісти про наше горе?

І я спитав:

— Мені можна з вами поговорити?

Як тільки ми зайшли в просторий, світлий кабінет з великими квадратними вікнами, що виходили в сад, він запросив мене сісти, і я враз відчув себе дуже сміливим. Мені здалось, що передо мною сидить мій давній знайомий Картамишев. По порядку, але все ще трохи хвилюючись, позираючи на телефони, що купкою зібрались на краю великого столу, я став викладати, чого мене послали в Харків наші фабзавучники.

Секретар Центрального Комітету Комуністичної партії України слухав мене дуже уважно, двічі брав великий зелений олівець і щось записував у себе в блокноті, і тоді я замовкав, але він кивав мені головою, щоб я продовжував.

Коли я почав розповідати, як Печериця образив Полевого, надрукувавши цілу статтю в газеті, секретар запитав:

— Отже, Печериця наполягав на звільненні інструктора лише тому, що той не навчився ще говорити по-українському?

— Авжеж! Та ще як наполягав! Великодержавним шовіністом Полевого обізвав. А який з нього шовініст, коли ж він більшовик, з перших днів революції?

Ще восени