Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

хтось підхопив його, бо новий поштовх збив хлопця з ніг. Бабула заплющив очі: він уже бачив себе з розтрощеною головою десь там унизу, під сходами.

— Отак, хлопче, тримайся за оцю колону! — гукнув Бабулі матрос-служник, ставлячи його на ноги.

— Ще і ще! — засміявся матрос, коли Бабула стукнувся об мідний свічник, прикріплений на колоні. Невдовзі матрос уже тягнув, немов кошенят, Гасана та Карембу. Їхні носи майже торкалися східців. Обережно поклавши хлопців у койки, він залишив їх погойдуватись у такт корабля й почережно зводити вгору то голови, то ноги. А Бабулу матрос не наважився схопити, як кошеня…

Тільки-но Гасан і Карембу вмостились у своїх кубельцях і вирішили, що досі їм у цій великій пригоді велося напрочуд добре, як Карембу почав пустувати:

— Чуєш, Гасане, а цей клятий хлоп'яга походжає собі, наче йому геть усе байдужісінько!

— Та ще й нас тягнув, мов кошенят…

— Знаєш, що я думаю? Він, мабуть, учився ходити у цирку на канаті.

— Чи ба! І я подумав те саме!

Цієї миті двері розчинилися навстіж, і до каюти ввійшов матрос-служник. Він напівніс, напівпідтримував Бабулу, бо сам хлопець нічого не бачив і не чув. Послужливий матрос допоміг йому зручно вмоститися на койці.

— З мене вже стало три Бабули, й голівонька моя так набрякла, що скоро буде, наче кадіб…

— А ти собі нічого не роз'юшив, друже? — співчутливо запитав Карембу.

Бабула якусь мить мурмотів, наче кіт, що облизується на порозі дому, повернувшись з нічних ловів, а тоді проказав з притаманним йому гумором:

— Оце маневрування під час шторму могло позначитися на моєму костурові куди гірше.

Матрос, кінчивши задраювати ілюмінатори в каюті, спитав:

— А ти коли-небудь попадав у шторм на морі?

— Аллахові відомо, що сьогодні вперше в житті буря мало не збила з мене грудку — ні, не масла, звичайно, — адже з моїх кісток цього несила зробити навіть найлютішій бурі…

— Мене звуть Алі, народивсь я в Смірні, — дуже поважно промовив матрос. — Вісім років тому під час шторму в Біскайській затоці рея причавила мені ноги до грот-щогли. Тому, поки я знову зможу їздити верхи на бушприті, раїсс бере мене в плавання як служника, адже я маю восьмеро дітей, а найменшому минуло тільки два роки.

Чоловік, який їздив верхи на бушприті та ще й у п'ятому ярусі вітрил, — справжній мужчина! Ще не одужавши, він працює на кораблі, аби прогодувати вісьмох дітей. Хлопці тільки тепер збагнули, як важко йому було тягнути їх, а вони навіть не подякували.

Та Алі тільки махнув на те рукою:

— Невже я міг покинути вас напризволяще? І хіба за це треба цілувати мене? А що ж тоді я мав робити з Ель-Мудденом з Александра, коли той звільнив мої ноги з-під реї, взяв мене собі на плечі й поніс, ступаючи по зледенілих брусах? І це в той час, коли щогли креслили в повітрі велетенські, по кілька сажнів дуги, мало не торкаючись своїми верхівками збуреної поверхні моря. А щоб спустити мене, непритомного, на палубу, Ель-Мудден з'їхав з п'яти поверхів оброслих бурульками підвісних линв… Він обдер собі м'ясо на долонях аж до кісток… Ох і наплакалися ж ми з ним у лікарні, адже він тепер не зможе ходити в море… Наш ель-раїсс дав йому золотий, а Ель-Мудден на той золотий купив у Александра динь і почав продавати їх. Він повернув той золотий та ще й нагодував родину. Чутка про Ель-Муддена поширилася в порту, і кожен моряк давав йому гроші. Згодом Ель-Мудден купив віслюка, а потім і візок. Тепер цей хлоп'яга живе в Александра, вдаривши лихом об землю, двері в його домі не зачиняються — завжди до нього приходять знайомі і завжди не з порожніми руками, щоб Ель-Мудден, бува, не частував їх задарма. Свій дім Ель-Мудден перетворив на нічліжку, але таку, де нікому не скажуть, скільки платити за нічліг, скільки за сніданок, а скільки за обід, — кожен сам принесе дарунок А якщо хто й не принесе, то й так обходиться. Всі почувають себе в Ель-Муддена як удома, він найкращий друг. Але він не на кораблі, і тому ніхто йому не заздрить.

Адже корабель є корабель, а море — море… На морі треба мати «морські ноги», хлопці. Вам треба якнайшвидше їх натренувати! — закінчив свою розповідь Алі із Смірни. Трохи помовчавши, спитав: — То ти, довганю, здається, хотів щось сказати про шторм, га?

— Але ж це вперше, як мої друзі і я…

Алі засміявся:

— Ну, тобі пощастило. Шторм! Якби тебе почув ель-раїсс, то, мабуть, умер би. Коли пливеш уздовж хвиль назустріч вітру, то завжди трохи колише людину, що звикла їсти юшку з тарілки, як оце ви, городяни. А що буря? З нею сьогоднішній вітрець не має нічого спільного… Буря налітає зненацька, немов наполоханий жеребець, з піною на губах і страхітливим іржанням. Отоді людина узнає, почім фунт лиха. Це вже напевно…

І він пішов. А хлопці лишилися в койках.

Вони прокинулись од страшного удару. В голові загуло, боляче клацнули зуби. Хлопці злякано вдивлялися в пітьму.

Нічого. Не погойдуються койки, не чути рипіння дерев'яних перегородок, балок, дощок, не завиває вітер — ба навіть не чути ритмічного, могутнього, проникливого гомону моря, який панує на кораблі над усім і всіма, заглушуючи інші звуки, — ніби корабель мчить на якомусь звуковому гребені, створеному зітханням міріад хвиль, що здіймаються, опадають, котяться й скипають ламкими баранцями на всьому, аж до обрію, морському просторі.

— Корабель не пливе!.. — вигукнув Гасан.

— Море зникло! — здивувався Карембу.

— Немає вітру! — подав голос Бабула.

І хлопці, не промовивши більше й слова, зіскочили на підлогу.

Аж тут знову неймовірний удар струсонув корабель так, що він задвигтів од кіля до корми. Хлопці, заскочені зненацька, попадали на підлогу.

— Оце вдарило! — проскиглив Карембу.

— В корабель! — заклацав зубами Гасан, коли до нього знову повернувся голос.

— Тікаймо! — вереснув Бабула й рачки поповз до щілини каламутного світла, де, певно, були двері. Він буквально вилетів у коридор і далі — на сходи…

Хай Карембу й Гасан іще не зовсім отямилися з жаху, але й вони не хотіли лишатися тут: хоча ногами й руками їм важко було поворухнути, проте страх гнав їх геть…

Перше, що вони побачили на палубі крізь чотирикутник у кінці коридора, — це безсило опалі вітрила та безвладно повислі линви. Ошелешені хлопці зупинились. Але страхітлива тиша вимерлого коридора примусила їх бігти до трапа. Вони мчали вгору, гарячково хапаючись за поруччя, щось відчуваючи, але