Агата Крісті - П'ятеро поросят

Мередіт Блейк прийняв Пуаро з деяким здивуванням. Часи змінились, чи що? Колись — боже мій! — детектив це справді був детектив і нічого більше. Людина, яку наймали під час прийомів у селі… для того, щоб вона оберігала весільні подарунки… Або люди, до яких ти сором'язливо звертався, коли траплялася якась неприємна історія і її необхідно було з'ясувати. І раптом леді Мері Літтон-Гор пише: «Еркюль Пуаро, мій старий і шановний товариш. Я розраховую на вас і вважаю, що ви зробите все, що в ваших силах, аби його задовольнити». А Мері Літтон-Гор не була — ніколи не була! — жінкою, ім'я якої можна було б зв'язати з якимось детективом і з усім, що стосується його. Адмірал Кроншоу писав: «Прекрасний хлопець, заслуговує цілковитої довіри. Я був би тобі щиро вдячний, коли б ти зумів зробити щось для нього. Дуже цікавий тип, він може розповісти тобі багато захоплюючих історій».

І ось ця особа з'явилася. Людина, зовсім не сприйнятна на вигляд: одягнений якось навиворіт — туфлі з ґудзиками! З небаченими вусами… Зовсім не в стилі Мередіта Блейка. Ї таке враження, що він у житті не тримав мисливської рушниці! І ніколи не грав у якусь пристойну гру. Іноземець…

Пуаро з цікавістю вгадував усі ці думки Блейка.

Ідучи потягом до західних графств, Пуаро відчував, як його інтерес безперервно зростає. Тепер він зможе на власні очі побачити ті місця, де розгорталися ці давні події. Тут, в Хандкросс Менорі, жили-були два молоді брати, які поїхали в Олдербері пограти в теніс і побрататися з молодим Еміасом Крейлем і з дівчиною на ім'я Керолайн. Звідси Мередіт направився в Олдербері того самого ранку… Еркюль Пуаро з інтересом розглядав людину, яка дивилася на нього з шанобою і незручністю. Вона була в основному така, якою й сподівався бачити її Пуаро. Досить поношений одяг із твіду, досить приємне лице, трохи загрубіле од вітру і дощу, з трохи побляклими голубими очима й м'яким, напівсхованим під ріденькими вусами ротом. Пуаро помітив, що Мередіт Блейк різко відрізняється від свого брата. Нерішучий характер, розумові процеси відбуваються в ньому явно повільно… Пуаро заздалегідь вирішив, що подібну людину не варто підганяти. Він був переконаний, що знайшов ключі, як викликати прихильність цієї людини. Момент був непідходящий, щоб вдавати з себе англійця. Ні, в таких випадках варто бути іноземцем, явним іноземцем, і заслужити за те великодушне прощення. «Зрозуміло, ці іноземці не завжди в ладах з добрими манерами. Вони можуть подати тобі руку вранці, перед сніданком… І все ж він, їй-богу, симпатичний, цей хлопець».

Пуаро доклав усіх старань, щоб створити про себе подібне враження. Вони поговорили про леді Мері Літтон-Гор і про адмірала Кроншоу, згадали й інших. На щастя, Пуаро знав кузена того-то і зустрічав родичку когось іншого. Він навіть помітив, що в очах поміщика прослизнула деяка теплінь: «Хлопець ніби знає, кого треба…»

М'яко, але з непомітною наполегливістю, Пуаро перейшов до мети своїх відвідин. З незвичайною спритністю він застеріг спробу Мередіта відступити. На жаль, пояснив він, книга повинна бути написана! Мадемуазель Крейль — мадемуазель Лемаршан, як її тепер звуть, — бажає, щоб він добросовісно виконав редакторські функції. На нещастя, факти всім відомі. Але з шляхом доречної подачі багато можна зробити, щоб не торкатися деяких небажаних моментів. Пуаро заїкнувся, що в нього і в минулому було подібне, коли доводилось застосовувати свій вплив, щоб уникнути якихось неприємних обставин. Мередіт Блейк почервонів від гніву. Його рука тремтіла, коли він набивав люльку. Він сказав, злегка заїкаючись:

— Це… це жахливо. Це кощунство — так оголювати речі. Через шістнадцять років! Чому їх не залишають у спокої?

Пуаро знизав плечима.

— Я з вами згоден. Але публіка вимагає. І кожен має право переглянути вже доведений злочин, прокоментувати його.

— Мені це здається безсоромним.

Пуаро пробурмотів:

— На жаль, ми не живемо в епоху, що славиться своєю делікатністю… Ви навіть не уявляєте, як багато неприємних сенсацій мені вдалося, так би мовити, пом'якшити. Я хочу зробити все можливе, аби зберегти чистоту мадемуазель Крейль.

Мередіт Блейк прошепотів:

— Маленька Карла… Просто неймовірно!

— Знаю. Час минає, чи не так?

— Надто швидко, — зітхнув Мередіт Блейк.

— Як ви могли переконатись з листа мадемуазель Крейль, якого я вам показував, вона з величезним нетерпінням жде всього, з чого б можна було детальніше взнати про сумні поді ї минулого.

Мередіт Блейк сказав трохи розсерджено:

— Навіщо?.. Навіщо знову ворушити усю цю справу? Значно краще було б усе забути.

— Ви так говорите, пане Блейк, тому що детально знаєте про все. Однак подумайте про мадемуазель Крейль, яка не знає нічого, окрім офіціальних повідомлень.

Мередіт Блейк боляче стенувся:

— Так, я й забув! Бідна дитина! Яке в неї жахливе становище! Пережито таке потрясіння! Одні жорстокі й немилосердні звіти з процесу чого варті.

— Правду, — сказав Еркюль Пуаро, — не завжди можна викласти просто юридично. Деякі напівзабуті речі інколи багато значать. Емоції, почуття, характери учасників драми, — все це пом'якшувальні обставини.

Пуаро замовк, а його співбесідник почав говорити з натхненням, ніби артист, який, зрештою, одержав жаданий дозвіл сказати свою репліку:

— Пом'якшувальні обставини… Саме так! Якщо коли-небудь й існували пом'якшувальні обставини, то саме в цьому випадкові, про який ми говоримо! Еміас Крейль був моїм старим другом. Його сім'я і моя дружили протягом багатьох років. Але, щиро кажучи, його поведінка дещо ображала. Він був справжній художник, і цим, мабуть, все пояснюється. Але безперечним є й те, що він призвів до такого стану. Він сам потрапив у становище, про яке жодна порядна людина і не подумала б.

— Вельми цікаво! Мене дуже заінтриговує становище, про яке ви говорите.

Ніжне і нерішуче обличчя Блейка нібито засвітилося.

— Так, але вся справа в тому, що Еміас ніколи не був звичайною людиною! Бачте, він живопис ставив на перший план. Я особисто не можу зрозуміти цих так званих людей мистецтва і, мабуть, ніколи не зрозумію. Я трохи розумів Крейля тому, що я знав усе його життя. Його рідні були такими ж людьми, як і мої, і в багатьох відношеннях Крейль був вірний нашим традиціям. Але там, де починалося мистецтво, він уже не підходив під звичайні стандарти. Тому що він, бачте, не був любитель — о ні! зовсім ні! — він був художник першої руки. Дехто говорить, що він був геній. Можливо. Але він завжди здавався якимсь… неврівноваженим. Коли він працював над якоюсь картиною, тоді ніщо не