Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

Звір, мабуть, зачувши небезпеку, зненацька зупинився і, розціпивши пащу, поклав здобич на землю, прислухався. Потім, піднявши морду, почав старанно нюхати повітря.

Вовк відчув неясну тривогу. Усі його інстинкти волали про небезпеку. Але звідки вона насувається, він поки що визначитися не міг. Навколо все було як завжди. Жодних підозрілих слідів, незвичних звуків, незнайомих запахів. І навіть ця вертка сорока, як завжди, перелякано заскрекотала, тільки-но він з’явився… Але ось серед безлічі лісових звуків вовк розрізнив ледь відчутний підозрілий шерех. Звір повернув морду туди, звідки запахло тривогою, і глибоко втягнув повітря. За якусь мить він відчув слабкий, проте помітний запах ворога. У його володіння хтось посмів увійти! Його лігву, самиці та щенятам загрожує небезпека! Умить напружені м’язи вже були готові зробити рух, але шипіння в повітрі, що наростало з неймовірною швидкістю, принесло різкий біль у його бік.

Спустивши тятиву, Чеслав бачив, як стріла вразила хижака, як той сіпнувся від болю й спробував зубами схопити свою смерть за оперений хвіст. Чеслав вийшов з-за дерева. У правиці поблискував ніж. І тоді звір залишив спробу вкусити стрілу, бо побачив свого справжнього ворога. Він настовбурчився, вишкірився й загарчав. У ньому миттєво скипіли звірина лють і бажання вбити кривдника.

Вони кинулися назустріч один одному, бажаючи того самого — смерті супротивника. Звір, зібравши всі сили та долаючи нестерпний біль, стрибнув на Чеслава, намагаючись схопити його зубами за горло. Мисливець, виставивши вперед ніж, хотів простромити хижака, але не врахував його спритності і зміг лише пропороти шкуру. Упавши на груди Чеславові, вовк повалив хлопця на землю й, несамовито клацаючи щелепами, намагався дотягтися до горла. А юнак, випустивши ніж, сам ричав звіром від люті, схопивши вовка за горлянку обома руками. Так обоє, виючи й звиваючись, перекочувалися по землі, кожен борючись за своє життя.

Навіть крізь лють, що опанувала його, розум волав Чеславові, що не можна руками задушити звіра. Незважаючи на поранення, вовк ще залишався занадто сильним. І тоді юнак згадав про ніж. Він має бути десь поруч! Ухиляючись від вовчої пащі, Чеслав намагався вгледіти зброю в лісовій підстилці. Він не побачив, а зненацька відчув спиною, що ніж лежить під ним. Зібравши всі сили, юнак міцніше стиснув шию супротивника і, приладнавшись, підім’яв його під себе. Ніж був зовсім поруч. Але щоб його взяти, треба було звільнити руку, а отже, послабити хватку на шиї звіра. Вибравши мить, юнак напружив одну руку, намагаючись придавити горло вовка до землі, другою схопив зброю. Хижак, відчувши, що хватка ослабла, спробував іклами дотягтися до ворога. З диким криком, вкладаючи в удар усі сили, що залишилися, Чеслав заніс ніж над супротивником й увігнав йому в груди по самий держак.

Окрім гупання крові в голові, він нічого не чув, в очах стояв туман, а тіло нічого не відчувало. Лише за кілька митей, можливо, довгих, Чеслав зрозумів, що сталося. Вовк лежав повалений, а він сидів на ньому, важко дихаючи…

Аж раптом відчув, що тіло під ним знову ворухнулося. Чи то життя поверталося до звіра, чи то це було останнє конання. Не роздумуючи, що це означає, Чеслав вихопив ножа і ще раз ударив хижака.

Напевно, саме цей останній подих звіра й урятував Чеславові життя. Тієї самої миті, коли він замахнувся для останнього удару по ворогові, повз нього пролетіла стріла й улучила в сусіднє дерево. Маючи гарну спритність мисливця, юнак миттю скотився з вовка й розпластався поруч. Огледівши все довкола та зауваживши, звідки могла прилетіти жалюча палиця, Чеслав помітив, що на відстані менш як за політ стріли від нього ворушаться гілки. Отже, стріляли відтіля.

І отут хлопець почув загрозливе ричання. Глянувши на пагорбок, він побачив вишкірену вовчицю, що дивилася на повалене тіло свого коханого та на його ворога. Раптом у кущах почувся шерех, а потім стало чутно, як хтось поспішно втікає відтіля. Шум також привернув увагу вовчиці. Але тільки-но вона зрозуміла, що небезпеки звідти можна не очікувати, знову повернулася в бік Чеслава. Цього часу юнакові вистачило на те, щоб знову схопити ніж. Він звівся на ноги і, тримаючи зброю в руці, рушив у бік вовчиці. Подруга звіра знову люто загарчала, оголюючи міцні гострі ікла. І тоді у відповідь Чеслав закричав. І крик його, не зовсім зрозумілий йому самому, схожий почасти на рик, був не менш грізний і лютий, ніж у хижачки…

Чеслав наближався. І тоді вовчиця завагалася. Невідомо чому: чи то вона зрозуміла, що її любого вже не повернути, чи то подумала про вовченят, про їхню безпеку, чи то злякалася зухвалої людини, що ричить, — але вона відступила. Зробивши повільний крок назад, потім другий, вона різко зірвалася з місця й кинулася геть.

Тільки тепер Чеслав відчув, як він стомився. І тільки тепер рани на грудях від пазурів звіра далися взнаки, відгукнувшись ниючим болем. Але, попри все це, він почувався переможцем. Тим, Хто Подолав Звіра!.. І лише думка про те, що хтось щойно в нього стріляв, жалом упивалася в самісінький мозок. Хто ж це міг бути?

Сонце вже торкнулося верхівок дерев, ідучи на спочинок і нагадуючи Чеславові, що варто поквапитися. Трохи відпочивши, він почав лагодитися в дорогу. Прихопивши зброю, а також стрілу, що ледь не обірвала його життя, юнак закинув на плечі свою важку здобич — тушу вовка — й повільно рушив туди, де його очікувала Посвята.

Зірки одна по одній спалахували на швидко потемнілому небі. Ліс, поринаючи у тьму, ставав дедалі більш непрохідним і заплутаним. Чеслав уже кілька разів ледь не бився лобом об дерева, що раптом виникали на його шляху. І тільки завдяки небесним світилам він міг зорієнтуватися, у який бік мав іти. Добре, що цієї премудрості Сокіл учив їх іще змалку.

Лише десь опівночі Чеслав дістався священного капища — найшанованішого місця їхнього племені. Святилище стояло на великій округлій галявині, оточеній огорожею з каменів та ям для очисних багать. Попереду заблищали сполохи вогнів, і Чеслав зрозумів, що дійшов до цілі. Усі чоловіки племені вже були тут. Над капищем стояв жвавий гомін. Відбувалися останні приготування до свята.

Коли Чеслав виринув зі своєю ношею на світло багать, усі голоси стихли. У цілковитій тиші, під уважними поглядами одноплемінників він дійшов до середини капища й скинув тушу вовка на землю. І тільки тоді заговорили майже всі одразу, висловлюючи свою думку про його