Ернст Юнгер - На Мармурових скелях

Дуже швидко, як луки лишалися позаду, ми помічали, що тепер загрозлива влада ближче до нас і що її сила тут більша. В чагарях клубочився туман, очерет шелестів на вітрі. Навіть земля, якою ми ступали, здавалася нам іще чужішою і невідомішою. А насамперед непокоїло те, що ми не впізнавали цього краю. Тоді він ставав непевним і підступним, а ця рівнина схожою на ті, які часом бачиш у сні. Щоправда, завжди були місця, які ми твердо пізнавали, але поруч із ними з’являлися, наче острови, що виринають з моря, нові, загадкові смуги. Щоб добре, до кінця зорієнтуватися в тій місцевості, нам треба було напружувати всі свої сили. Тому ми воліли уникати тих пригод, яких так хотілося старому Беловарові.

Часто ми йшли так мохами й очеретами багато годин, зупиняючись тільки перепочити. Я не описую подробиць тих мандрівок, бо ми робили те, що лежить поза спроможностями мови, а тому не підлягає чарам слова. Адже кожен може пригадати собі, що вві сні чи в глибокій задумі його дух напружено поривався в ті царини, які не можна описати. Наче він силкувався вибратись із лабіринту або розгледіти рисунки, закладені в рисунок-загадку. І часом він отямлювався після сну або після задуми на диво зміцнілим. Нам здавалося, що в боротьбі навіть мови замало, а треба добутися аж до глибини сну, щоб подолати загрозу.

І справді, коли ми стояли там на самоті серед мохів та очеретів, у нас і навколо нас часто розпочиналася ніби якась шахова партія з ходами й відповідями на них. Туман тоді ставав іще густіший, накочувався ще більшими хвилями, а проте одночасно і в наших душах наче росла сила, яка творить лад.

18

Та під час тих виправ на луки ми жодного разу не залишали поза увагою і квіток. Вони давали нам напрямок, як компас вказує шлях у непевному морі. Так було й тоді, коли ми зайшли вглиб Колючої Відноги — потім згадка про той день завжди жахала нас. Уранці, побачивши, що туман насувається з лісів аж до Мармурових скель, ми поклали собі вирушити на пошуки булатки червоної і невдовзі після того, як Лампуза приготувала нам сніданок, вирушили в дорогу. Булатка червона місцями росте в лісах та чагарях і має назву rubra, яку їй надав Лінней на відміну від двох блідих її видів, але трапляється рідше за них. Оскільки ця рослина любить місця, де хащі рідшають, Ото сказав, що, мабуть, найкраще буде пошукати її біля Ремінного Бліху. Так пастухи називали старий зруб, який сягав до узлісся там, де починався серп Колючої Відноги і про який ішла погана слава.

Опівдні ми вже були в старого Беловара, але не захотіли нічого їсти, бо відчували, що нам потрібно зберегти всю силу духу. Ми одяглися в сріблясто-сірі плащі, а що Беловарова мати, обмацавши нас, не знайшла ніде опору в нашому тілі, то спокійно рушили далі.

Зразу за межами його лук туман так погустішав, шо все навколо розпливалося, і ми згубили стежку. Ми блукали колом по мочарі, часом зупиняючись серед купи старих верб чи біля темної трясовини, зарослої високим очеретом.

Пустище того дня здавалося залюдненішим, ми чули в тумані чиїсь голоси й начебто розрізняли недалеко від себе постаті людей, що проходили мимо, не помічаючи нас. Отак, блукаючи, ми напевне збилися з дороги на Колючу Відногу й далі визначали напрямок тільки за росичкою. Ми знали, що ця рослинка заселила мокрий пояс навколо лісу, і йшли, мов по килимі, по візерунку з її блискучого зеленого листя, оточеного червоними війками. Так ми досягли трьох високих тополь — ясної днини їх було видно здалеку, вони скидалися на вткнуті в землю держаки, що позначали гострий кінець Колючої Відноги. Від того місця ми побралися вздовж серповидного боку Відноги до узлісся й там увійшли до її широкої основи.

Продершись крізь зарості терну й дерену, ми вступили до високого лісу, де ще ніколи не лунало цюкання сокири. Старі стовбури, блискучі від вологи, гордість старшого лісничого, здіймалися вгору, мов колони, капітелі яких ховав туман. Ми йшли попід ними, наче довгим вестибюлем, і на нас звисали з невидимих верхів’їв, немов чарівні лаштунки на сцені, пагіння плюща та цвіт ломиноса. Земля була встелена грубим шаром перегнилого листя та трухлявим гіллям, по краях якого росли губи, яскраво-червоні черпачки, тож ми почувалися, ніби водолази, що гуляють кораловими садками. Там, де котресь із тих велетенських дерев від старості чи влучене блискавкою впало, утворювалися невеликі лисини, на яких густими купами росли жовті наперсники. А ще на тому ґрунті з перегнилого листя й дерева буяли кущі беладони, на гілках яких погойдувалися чашечки квіток брунатно-фіалкового кольору, наче дзвоники над покійником.

У лісі було тихо й незатишно, а проте ми сполохували чимало всіляких птахів. Ми чули тоненьке сюрчання омелюхів, що знялися з модрини, й застережний поклик дрозда, який з ляку урвав свою пісеньку. Захихотіла і сховалася в дуплі вільхи крутиголовка, а в верхів’ї дуба іволга провела нас блазенським сміхом. Чули ми також, як туркотів удалині сп’янілий від щастя голуб і довбав сухе дерево дятел.

Обережно, часто завмираючи на місці, ми підіймалися на плаский пагорб, аж поки брат Ото, що йшов трохи попереду, гукнув мені, що корчівня вже зовсім близько. Тієї миті я побачив у сірій імлі червону квітку булатки, яку ми шукали, й радісно кинувся до неї. Рослинка ніби навмисне ховалася, щоб її ніхто не помітив у рудому буковому листі. Я нахилився над нею, роздивляючись її вузькі листочки та багряні квітки з білястим гострячком нектарика, яким вона й відрізняється від інших своїх родичів. Дослідника, якому раптом випаде так зненацька побачити якусь рідкісну рослинку чи тваринку, охоплює радісне почуття, ніби він отримав від природи дорогий подарунок. Завжди, перше ніж торкнутися до такої знахідки, я кликав Ото, щоб поділитися з ним радістю. Та саме тоді, як я хотів підвести на нього очі, до мене долинув жалібний звук, що злякав мене. З таким звуком з грудей після глибокої рани повільно виходить останній подих разом із життям. Я побачив, що Ото стоїть, немов закам’янівши, на вершині пагорба недалеко від мене, і швидко рушив до нього. Він підняв руку й показав на щось. Я глянув у той бік, і в серце мені наче вп’ялися пазурі, бо переді мною у всій