Елізабет Костова - Історик

я постійно працював, — моє робоче місце було на одному з верхніх поверхів, у сховищі бібліотеки. Там у мене була власна кімнатка, у якій я й знайшов цю дивну книгу, що за одну ніч змінила мене й моє життя. Ще за два дні я вчився, був зайнятий і нічого не боявся, готовий у будь-яку мить залишити підручники про Нідерланди й поспішити на зустріч із науковим керівником, щоб приємно поспілкуватися. Я ні про що не думав, окрім того, що Герберт і Хеллер написали рік тому про економічну теорію Утрехта і як я можу спростувати їхні слова в статті — напевно, її слід було написати, ґрунтуючись на окремих розділах моєї дисертації.

До речі, якби я уявляв собі минуле, у моїй уяві з’явилися б безневинні нідерландці, які, важко дихаючи, сперечалися через невеликі проблеми гільдії, або уявив би, як вони стоять, узявшись у боки, уздовж каналу та спостерігають, як піднімають коробки з новим товаром на верхній поверх їхніх будинків, котрі одночасно були й складами. Уявляючи минуле, я бачив би лише обгорілі на сонці, обвітрені морем обличчя, густі брови, сильні руки, чув би скрип їхніх потужних кораблів, вдихав би запах спецій, смоли й стічних вод причалу, дивувався б з їхньої винахідливості в торгівлі й обміні.

Але історія, як виявилося, могла обернутися чимось зовсім іншим — кривавим сплеском, агонія якого не зникає за ніч, а може, й за кілька сторіч. Я вирішив: від сьогодні моє дослідження стане зовсім іншим: для мене воно буде романом, як колись стало для Россі й для багатьох інших, котрі вибрали собі шлях через ті самі нетрі. Я хотів почати це нове дослідження в гучній веселій обстановці головного холу, а не в тиші кабінок, де можна завжди почути дивні кроки на сходах. Я хотів відкрити нову фазу свого життя як історик і працювати під поглядами молодих етнографів, які нічого не підозрювали, сивих бібліотекарів, вісімнадцятирічних першокурсників, котрі думають тільки про футбол і нові білі кросівки, я хотів працювати серед усміхнених аспірантів і необразливих божевільних професорів у відставці — серед звичайного університетського життя. Я ще раз поглянув на переповнений хол, швидко танучі сонячні промені, на вхідні двері, котрі то відчинялися, то зачинялися, ляскаючи на бронзових петлях. Потім я підняв свій потертий портфель, відкрив його й витяг звідти товстий темний конверт, на якому Россі зробив напис своєю рукою. Там було написано: «ЗБЕРЕЖИ ДЛЯ НАСТУПНОГО».

Наступного? Я не звернув на це увагу два дні тому. Що він мав на увазі: зберегти цю інформацію в запечатаному вигляді до наступного разу, коли він спробує знову взяти штурмом цю темну фортецю? Можливо, це я був «наступним»? А може, це доказ божевілля Россі?

Усередині конверта я побачив документи різного розміру й ваги, багато з них постаріли й порвалися від часу, деякі густо заповнені друкованим шрифтом і покриті цигарковим папером. Там було багато матеріалу. Треба буде розкласти його, вирішив я і підійшов до найближчого стола мідного кольору біля карткового каталогу. Там усе ще було повно народу — всі дружні незнайомці, але я все ж таки обережно обернувся через плече, перш ніж витягти всі документи й розкласти їх на столі.

Два роки тому я розклав у хронологічній послідовності манускрипти сера Томаса Мора, а також деякі листи Ганса Альбрехта з Амстердама, а зовсім недавно допомагав скласти каталог за фламандськими бухгалтерськими книгами 1680 року. Як історик я знав, що, виклавши архівні документи в хронологічній послідовності, можна швидше дійти до розгадки. Я витягнув папір й олівець, записав перелік документів і витяг їх. Першими були документи Россі, надруковані на тонкому папері. Вони рясніли густими рядками найтонших друкованих літер, що більш-менш нагадували листи. Я обережно відклав їх убік, не дозволяючи собі розглянути їх краще.

Другим документом була карта, намальована від руки з великою старанністю й обережністю. Карта вже почала вицвітати, позначки місцями ледь проглядалися на товстому аркуші з іноземного блокнота (мабуть, аркуш було вирвано з якоїсь старої записної книжки). Далі йшли дві схожі карти, потім три сторінки з різноманітними написами, зробленими від руки — на перший погляд, вони здалися розбірливими. Їх я теж відклав убік. Наступною була друкована брошура, що запрошувала туристів у «Романтичну Румунію», напис було зроблено англійською мовою, за оформленням обкладинки й малюнками цей документ можна було віднести до 1920-х або 1930-х років. Потім ішли дві розписки про перебування в готелі й про обіди. До речі, це було у Стамбулі. Далі — двоколірна, неакуратно надрукована дорожня карта Балканських гір. І останнім я витяг маленький білий конверт, запечатаний і не підписаний. Я героїчно відклав його вбік, не доторкнувшись до печатки.

Це було все. Я перевернув коричневий конверт і навіть потрусив його, тож я помітив би навіть мертву муху, якби вона випала. Коли я зробив усе це, у мене раптом (тоді вперше) з’явилося відчуття, що далі переслідуватиме мене завжди, коли я робитиму те, що від мене вимагалося, — я відчув присутність Россі, його гордість за мою старанність, ніби його все ще живий дух говорив зі мною так, наче він сам. Я знав, що він старанно все досліджував, як і те, що він нічого не пропускав, нічим не нехтував, жодним документом, жодним архівом, як би далеко вони не знаходилися, і, звичайно ж, він не нехтував ідеями, якими б застарілими вони не здавалися його колегам. Його зникнення й те, що я був йому потрібен (як я сміливо подумав), несподівано зблизили нас із ним, ми стали майже одним цілим. У мене було таке відчуття, ніби він обіцяв мені, що саме так і буде, він передбачав цю схожість і весь цей час чекав, поки я зрозумію це.

Зараз переді мною на столі лежали аркуші з конверта. Я почав з листів, густо надрукованих на тонкому папері, в них було кілька помилок і кілька виправлень. З кожного листа була зроблено копію, і вони вже були розкладені в хронологічному порядку. Кожен лист був ретельно датований: грудень 1930 року. Це були листи більш ніж двадцятилітньої давнини. Кожен був підписаний: Трініті-коледж, Оксфорд і більше нічого. Я переглянув перший лист. У ньому розповідалося про історію знаходження загадкової книги і початок дослідження в Оксфордському університеті. Лист було підписано: «Ваш у біді, Бартоломео Россі». Лист починався… (я тримав тонкий папір дуже обережно, навіть тоді, коли мої руки почали тремтіти), лист починався в дуже дружній манері: «Мій любий і нещасний спадкоємцю…».

Раптом