Емілі Локхарт - Ми були брехунами

те, як мене тягне до Ґета попри те, що минуло вже два роки.

Може, Ґет і хоче бути зі мною. Можливо. Але схоже на те, що він шукав мене, лише аби я сказала, що він не зробив нічого поганого, покинувши мене два літа тому. Він хотів би почути, що я не божевільна. Що він класний хлопець.

Але як я можу пробачити його, якщо навіть не знаю, що конкретно він мені зробив?

— Ні, — відповідаю я. — Напевне, вилетіло з голови.

— Ми були — Ти і Я, ми — це був суттєвий момент.

— Хоч би там як, я не пам’ятаю. І, очевидно, між нами не сталося нічого такого, що лишалося б важливим у далекій перспективі. Правда ж?

Він дивиться на свої руки.

— Добре. Пробач. Це було не оптимально. Ти сердишся на мене?

— Звісно, серджуся. Два роки відсутності. Ти ніколи не телефонував мені, і не відповідав на листи, і погіршував ситуацію, поводячись так, ніби тебе це не обходить. А тепер ти весь такий «о, я боявся, що вже ніколи тебе не побачу», і тримаєш мене за руку, й «усі обіймали тебе, окрім мене», і напівгола прогулянка вздовж моря. Так, це не оптимально. Якщо вже ти так хочеш вжити це слово.

Він змінився на обличчі.

— Звучить жахливо, коли ти повертаєш усе отак.

— Ага, але саме так це сприймаю я.

Він куйовдить собі волосся.

— Я погано впорався з усім, — каже він. — А що, якби я попросив тебе почати все спочатку?

— Боже, Ґет.

— Що?

— Просто попроси. Не питай, що було б, якби ти попросив.

— Добре. Я прошу. Почнімо все спочатку. Будь ласка, Кейді. Давай почнемо після обіду. Це буде чудово. Я жартуватиму, а ти сміятимешся. Ми полюватимемо на троля. Будемо щасливі бачити одне одного. І ти знов вважатимеш мене класним, обіцяю.

— Таку обіцянку важко виконати.

— Добре, нехай не класним, та принаймні не неоптимальним.

— Нащо казати «неоптимальним»? Чому б не розповісти про те, який ти насправді? Бездумний маніпулятор, який тільки й уміє, що спантеличувати.

— Боже. — Ґет аж підстрибує від нетерпіння. — Кейденс! Мені справді потрібно це — почати все спочатку. А то з «неоптимально» це перетворюється на «повний провал».

Він стрибає, викидаючи вперед ноги, як маленький розлючений хлопчик.

Ці стрибки змушують мене посміхатися.

— Добре, — кажу я. — Почнімо спочатку. Після обіду.

— Гаразд. — Він припиняє стрибати. — Після обіду.

Якусь мить ми витріщаємося одне на одного.

— Я зараз втечу, — каже Ґет. — Не сприймай це на свій рахунок.

— Добре.

— Для нового початку буде краще, якщо я втечу. Якщо я просто піду, це буде безглуздо.

— Я вже погодилася.

— Тоді добре.

І він втік.

33

ГОДИНОЮ ПІЗНІШЕ я йду на обід у Новий Клермонт. Я знаю, що мама не пробачить моєї відсутності після того, як я пропустила вчорашню вечерю. Дідусь влаштовує мені екскурсію маєтком, поки кухар виносить їжу, а тітка збирає малих.

Це дуже елегантне місце. Блискучі дерев’яні підлоги, величезні вікна, низькі меблі. Зали старого Клермонту від підлоги до стелі прикрашені чорно-білими родинними світлинами, малюнками з зображеннями собак, книжковими полицями та дідусевою колекцією карикатур з журналу «Нью-Йоркер».

Зали нового Клермонту скляні з одного боку і порожні з іншого.

Дідусь прочиняє двері чотирьох гостьових кімнат нагорі. У них тільки ліжка та широкі низькі комоди. На вікнах легкі фіранки, які пропускають світло в кімнату. На ліжках прості покривала вишуканих відтінків блакитного та коричневого, без візерунків.

Дитячі кімнати трохи веселіші. У кімнаті Тафта на підлозі поле для бакуганів[17], футбольний м’яч, книжки про чарівників та сиріт.

Ліберті та Бонні принесли журнали та MP3-плеєр. У них стоси книжок про мисливців за привидами, психологію й небезпечних янголів. Їхній комод заставлений косметикою та пляшечками парфумів. У кутку тенісні ракетки.

Спальня дідуся найбільша, і з неї найкращий вид. Він запрошує мене увійти і показує мені ванну кімнату з ручками в душовій. Ручками, які прикріплюють для старих, щоб вони не впали.

— Де твої карикатури? — запитую я.

— Усе вирішував дизайнер.

— Як щодо подушок?

— Щодо чого?

— У тебе були такі подушки. З вишитими собаками.

Він хитає головою.

— А рибу ти залишив?

— Яку, рибу-меч, чи що?

Ми йдемо сходами на перший поверх. Дідусь рухається повільно, я за ним.

— Я зробив тут усе по-новому, — просто відповідає він. — Старе життя минуло.

Він прочиняє двері до свого кабінету. Він такий само строгий, як і весь будинок. Посеред великого столу стоїть лептоп. Велике вікно виходить на японський сад. Стілець. Етажерка на всю стіну, цілком порожня.

Тут чисто і просторо, але не по-спартанськи, оскільки всі речі дорогі.

У цьому плані дідусь більше схожий на маму, ніж на мене. Він стер своє старе життя, витрачаючи гроші на нове.

— А де молодий чоловік? — раптом питає дідусь. Обличчя його стає відстороненим.

— Джонні?

Він хитає головою.

— Ні, ні.

— Ґет?

— Так, молодий чоловік. — На мить він хапається за стіл, ніби от-от знепритомніє.

— Дідусю, з тобою все гаразд?

— Так, добре.

— Ґет у Каддлдауні з Міррен та Джонні.

— Я обіцяв йому одну книжку.

— Але тут майже немає твоїх книжок.

— Досить казати мені, чого тут немає! — кричить дідусь, раптом набувши сили.

— З тобою все гаразд? — Це тітка Керрі стоїть у дверях.

— Усе гаразд, — запевняє він.

Тітка Керрі кидає погляд на мене і бере дідуся під руку.

— Ходімо. Обід готовий.

— Ви змогли заснути вчора? — питаю я тітку, коли ми прямуємо на кухню. — Джонні прокидався минулої ночі?

— Не розумію, про що це ти, — відказує вона.

34

КУХАРІ КУПУЮТЬ ПРОДУКТИ й готують їжу, але меню планують тітки. Сьогодні у нас у їдальні холодна смажена курка, томатно-базиліковий салат, камамбер, багет і суничний лимонад. Ліберті показує мені картинки симпатичних хлопчиків у журналах. Бонні читає книгу «Колективні появи привидів: міфи та реальність». Тафт і Вілл намагаються вмовити мене покатати їх на банані, прив’язавши його до моторного човна.

Мама каже, що, поки я п’ю ліки, мені не можна керувати човном.

Тітка Керрі каже, що це не важить, тому що вона однаково не відпустить Вілла. Тітка Бесс із нею згодна, тому Тафтові краще навіть і не питати.

Ліберті та Бонні питають, чи можна їм покататися на банані.

— Міррен ти завжди дозволяла, — каже Ліберті. — Ти і сама знаєш, що це правда.

Вілл наливає лимонад і намочує багет.

Лимонад розливається дідусеві на коліна.

Тафт тримає мокрий багет і лупить ним Вілла.

Мама витирає бруд, поки Бесс біжить нагору за чистими штанами для дідуся. Керрі відчитує хлопців.

Коли обід закінчується, Тафт і Вілл просочуються у вітальню, щоб не допомагати із прибиранням. Вони, як ненормальні, стрибають по дідусевому новому шкіряному дивану. Я йду за ними.