Емілі Локхарт - Ми були брехунами

не пішла. — Міррен ступає на дерев’яну стежку, що веде від Каддлдауну до маленького пляжу. Я йду за нею. — Я ж казала тобі, що цього літа там не з’явлюся. А чому ти не прийшла?

— Мені було погано.

— Так, ми знаємо про твої мігрені, — каже Міррен. — Тітки це обговорювали.

Я здригаюся.

— Тільки не треба мене жаліти, добре? Ніколи. Мені від цього гидко.

— А ліки ти не пила?

— Вони мене вирубили.

Ми дійшли до маленького пляжу. Обидві босі ступили на вологий пісок. Міррен торкнулася панцира краба, який давно помер.

Я хочу розповісти їй про те, що мою пам’ять пошматовано, що в мене черепно-мозкова травма. Я хочу розпитати її про все, що відбувалося п’ятнадцятого літа, попросити її переказати мені всі історії, про які мама не хоче говорити або яких просто не знає. Але от вона, Міррен. Така промениста. Я не хочу, щоб їй було ще дужче мене шкода.

До того ж я досі розлючена через ті мейли, на які вона не відповідала, і через цю загублену Барбі, хоча я певна, що загубила її не вона.

— А Джонні та Ґет у Ред-Ґейті чи вони сплять у Каддлдауні? — питаю я.

— У Каддлдауні. Боже, вони такі нечупари. Це як жити з гоблінами.

— То нехай тоді повертаються в Ред-Ґейт.

— Нізащо, — сміється Міррен. — А ти — більше ніякого Уїндерміру, гаразд? Житимеш з нами?

Я хитаю головою. Мама сказала «ні». Я питала у неї вранці.

— Ну ж бо, вона має дозволити тобі.

— Вона нависає наді мною, відтоді як я захворіла.

— Але ж це вже майже два роки.

— Так. Вона спостерігає навіть, як я сплю. До того ж вона прочитала мені лекцію про те, що ми з дідусем та малечею родичі. Що я маю спілкуватися з ріднею. Посміхатися їм.

— Яка маячня! — Міррен показує мені жменю маленьких фіолетових камінців, які вона назбирала. — Тримай.

— Ні, дякую.

Я не хочу нічого, в чому не маю потреби.

— Будь ласка, візьми, — просить Міррен. — Я пам’ятаю, як ти завжди вишукувала фіолетові камінці, коли ми були малі.

Вона простягає мені руку, долонею догори.

— Я хочу якось загладити свою провину. За Принцесу Баттерскотч. Та за електронні листи, — додає вона. — Я хочу дати тобі щось, Кейді.

— Ну добре, — кажу я. Складаю долоні і дозволяю Міррен пересипати мені камінці. Я зберігаю їх у передній кишені свого светра з відлогою.

— Я люблю тебе! — кричить вона. Потім повертається і горлає в бік моря: — Я люблю свою двоюрідну сестру Кейденс Синклер-Істмен!

— Чи не занадто? — Це Джонні тупотить по сходах босими ногами, вдягнений у стару фланелеву піжаму в тоненьку смужку. У нього напівкруглі чорні окуляри та сонцезахисний крем на носі, як у охоронця.

У Міррен псується настрій, але лише на хвильку.

— Я висловлюю свої почуття, Джонні. Оце й означає бути живою і теплою людською істотою. Второпав?

— Ну гаразд, жива і тепла людська істото, — каже він, легенько поплескуючи її по плечу. — Але не обов’язково робити це так голосно і так рано. У нас усе літо попереду.

Вона закопилює нижню губу.

— Кейді приїхала лише на чотири тижні.

— Я не можу напитися з вами з самого ранку, — говорить Джонні. — Я ще не пив свого модного чаю. — Він нахиляється і заглядає в кошик для білизни, що стоїть біля мене. — Що там?

— Рослинні візерунки. І мої старі малюнки.

— Але чому? — Джонні сідає на камінь, і я вмощуюся поряд з ним.

— Я роздаю речі, — відповідаю я. — З вересня. Пам’ятаєш, я надіслала тобі смугастий шалик?

— А, ага.

Я розповідаю, як роздаю речі, знаходячи їм кращий дім, людям, яким вони можуть стати в пригоді. Я говорю про благодійність і засуджую мамину любов до накопичення.

Мені хочеться, щоб Джонні та Міррен зрозуміли мене. Я не якась божевільна з дивними нападами болю. Я контролюю своє життя. Я живу за власними принципами. Я дію і жертвую.

— Не розумію, тобі не хочеться мати якісь речі? — питає мене Джонні.

— Які, наприклад?

— Ну, мені постійно чогось хочеться, — каже Джонні, широко розкинувши руки. — Машина. Відеоігри. Дорогі вовняні пальто. Я люблю годинники, вони такі олдскульні. Мені хочеться прикрасити стіни справжнім мистецтвом, картинами відомих художників, які я і за мільйон років не зможу купити. Гарні тістечка у вітринах кондитерських. М’які смугасті речі, загалом.

— Чи ти могла б хотіти залишити ці гарні картинки, які намалювала в дитинстві? — питає Міррен, стаючи на коліна біля кошика. — Сентиментальні штуки. — Вона дістає зображення бабусі з ретриверами, зроблене олівцями. — Дивись, ось Фатіма, а ось Принц Філіп.

— Ти їх упізнала?

— Звісно. У Фатіми кругліший носик і повніша мордочка.

— Боже, Міррен, яка ти чутлива, — каже Джонні.

32

Я ЧУЮ, як Ґет вигукує моє ім’я, коли йду стежкою в Новий Клермонт. Я обертаюся, і він підбігає до мене в блакитних піжамних штанах і без сорочки.

Ґет. Мій Ґет.

Чи буде він моїм Ґетом?

Він зупиняється переді мною, важко дихаючи. Його волосся стирчить після сну. М’язи на животі пульсують, і він здається навіть більш оголеним, ніж був би в плавках.

— Джонні сказав, ти була на маленькому пляжі, — задихається він. — Тож я спершу пошукав тебе там.

— Ти щойно прокинувся?

Він потирає шию ззаду. Дивиться вниз на свій одяг.

— Ну так. Я хотів тебе піймати.

— Справді?

— Пішли на кільцеву стежку.

Ми прямуємо туди, йдучи так само, як ходили дітьми: Ґет попереду, а я за ним. Ми перетинаємо низький пагорб і обходимо будиночок персоналу по дорозі до місця, де біля сараю для човнів відкривається вид на гавань Він’ярд.

Раптом Ґет обертається так несподівано, що я врізаюся в нього, і, перш ніж я встигаю вимовити бодай слово, він уже обіймає мене. Притискає до своїх грудей і ховається обличчям мені в шию. Я обіймаю його за талію оголеними руками, внутрішня поверхня моїх зап’ястків торкається його хребта. Він такий теплий.

— Учора мені так і не вдалося обійняти тебе, — шепоче Ґет. — Усі обіймали тебе, окрім мене.

Так звично і так незвично торкатися його.

Ми бували тут і раніше.

Ми ніколи раніше тут не були.

На мить,

чи на хвилини,

чи, можливо, на години,

я просто щаслива тут, відчуваючи тіло Ґета під своїми долонями. Чуючи шурхіт хвиль і його дихання біля свого вуха. Рада, що він хоче бути поряд.

— Ти пам’ятаєш, як ми приходили сюди разом? — говорить він мені в шию. — Той раз, коли ми вийшли на ту пласку скелю?

Я роблю крок назад. Бо я не пам’ятаю.

Ненавиджу свій грьобаний дефективний мозок, те, яка я вічно хвора, яка я стала скалічена. Ненавиджу те, що мій вигляд інакший, те, що я пропустила стільки занять, і покинула спорт, і жорстока до своєї матері. Ненавиджу