Крістін Ханна - Соловей

Думаєш, це має значення, В’янн? Дозволь розповісти тобі, що я там бачила. Французькі солдати тікають від ворога. Нацисти вбивають невинних. Можливо, ти можеш заплющити на це очі, але я — ні.

— Ти залишишся тут, у безпеці. І ми більше про це не говоритимемо.

— Хіба я колись була з тобою в безпеці, В’янн? — спитала Ізабель, помітивши по очах сестри, що завдає їй болю.

— Я була молодою, Ізабель. Я намагалася бути тобі матір’ю.

— Прошу тебе, не починаймо з брехні.

— Після того як я втратила дитину…

Ізабель відвернулась і пошкутильгала геть, перш ніж устигла сказати щось надто прикре. Дівчина зціпила руки, які досі тремтіли. Ось чому вона не хотіла повертатися до цього будинку й бачити сестру. Ось чому її не було тут роками. Надто багато болю було між ними. Аби приглушити думки, вона зробила радіо голосніше.

Раптом крізь шипіння на радіохвилі зазвучав невідомий голос:

— Говорить маршал Петен…

Ізабель насупилась. Петен був героєм Великої війни, лідером, якого обожнювала Франція. Дівчина додала гучність.

В’янн підійшла до неї.

— …Я можу припустити, куди вирушив французький уряд…

Перешкоди перебивали повідомлення.

Ізабель нетерпеливо стукнула по радіоприймачу.

— …наша звитяжна армія героїчно б’ється проти ворога, який переважає нас чисельно та в озброєнні…

Перешкоди. Знову вдаривши приймач, Ізабель вигукнула:

— Чорт!

— …у ці болісні години я думаю про нещасних біженців на наших дорогах. Я висловлюю їм свої співчуття та хвилююся за них. З важким серцем я кажу вам, що сьогодні потрібно припинити боротьбу.

— Ми перемогли? — спитала В'янн.

— Тс-с-с! — різко перебила її Ізабель.

— …Минулої ночі я звернувся до ворога і спитав, чи готовий він поговорити зі мною як солдат із солдатом після того, як битва скінчиться. Поговорити, аби припинити кровопролиття.

Старий і далі бубонів про «важкі дні», «страждання», а найгірше — про «долю батьківщини». А потім він вимовив слово, якого Ізабель ніколи не чула у Франції: «Здавайтеся».

На своїх скривавлених ногах Ізабель пошкутильгала геть із кімнати. Вона рушила на заднє подвір’я, адже їй було дуже потрібне свіже повітря.

Здатися. Франція. Здається Гітлеру.

— Може, це на краще, — тихо промовила її сестра.

Коли це тут з’явилася В’янн?

— Ти ж чула про маршала Петена. Таких героїв, як він, годі й шукати. Якщо вже він каже, що потрібно припинити боротьбу, то, мабуть-таки, потрібно. Я впевнена, що він домовиться з Гітлером.

В’янн потягнулася до сестри.

Ізабель відсахнулась. Від заспокійливого дотику В’янн її аж пересмикнуло. Вона поглянула сестрі у вічі:

— З таким, як Гітлер, не можна домовитись.

— То ти знаєш більше за наших героїв?

— Я знаю, що не можна здаватися.

В’янн видихнула з розчаруванням.

— Якщо маршал Петен уважає, що здатися — це найкраще для Франції, то так воно і є. Принаймні війна скінчиться, і наші чоловіки повернуться додому.

— Ти дурна.

— Нехай, — відповіла В’янн і повернулась у будинок.

Ізабель підняла очі до яскравого безхмарного неба. Як скоро в ньому кружлятимуть німецькі літаки?

Вона не знала, чи довго простояла там, малюючи у своїй уяві найгірші картини. Вона згадувала, як нацисти відкрили вогонь по невинних жінках та дітях, як фарбували зелену траву в колір їхньої крові.

— Тітонька Ізабель?

Ізабель почула тоненький голосочок, який наче лунав десь здалеку. Вона повільно повернулась.

Гарненька дівчинка стояла біля задніх дверей Le Jardin. Її шкіра була бліда, немов порцеляна, як і в її матері, а очі, які на такій відстані здавалися чорними, мов два вуглики, були схожі на батькові. Вона немов зійшла зі сторінок казки про Білосніжку чи Сплячу Красуню.

— Невже ти Софі? — сказала Ізабель. — Коли я востаннє тебе бачила… ти смоктала палець.

— Я досі інколи так роблю, — змовницьки всміхнулася Софі. — Ви ж нікому не скажете?

— Я? Ніхто не зберігає таємниць краще за мене, — Ізабель підійшла до неї, а в голові крутилося: «Це моя небога». Родина.

— Хочеш відкрию тобі свою таємницю, щоб ми були квити?

Софі серйозно кивнула, а її зіниці розширилися.

— Я можу ставати невидимкою.

— Ні. Не можете.

Ізабель побачила В’янн, яка знову вийшла з будинку.

— Спитай свою маму. Я прокрадалась у вагони потягів, вилазила з вікон, тікала з монастирських темниць. Це тому, що я вмію зникати.

— Ізабель, — суворо покликала В’янн.

Софі захоплено дивилася на Ізабель:

— Це правда?

Ізабель поглянула на В’янн.

— Зовсім не складно зникнути, коли ніхто на тебе не дивиться.

— Я дивлюся на вас, — сказала Софі. — Ви можете стати невидимкою просто зараз?

Ізабель засміялася.

— Звісно, ні. Магія має бути неочікуваною. Згодна? А тепер, може, зіграємо в шашки?

Розділ 8

Капітуляція була гіркою пігулкою, але маршал Петен був людиною честі, героєм останньої війни з Німеччиною. Так, він був старим, однак В’янн була переконаною, що завдяки своєму віку він міг краще оцінити обставини. Він дав їхнім чоловікам можливість повернутися додому, тож це не буде, як у часи Великої війни.

В’янн розуміла те, чого не могла збагнути Ізабель. Петен здався заради Франції: щоб зберегти життя, націю та її спосіб існування. Справді, умови капітуляції були важкі: Франція була розділена навпіл, на дві зони. Окупована зона — північ та прибережні регіони (разом із Карріву) — лишалася під контролем нацистів. Центр країни — територія на південь від Парижа і на північ від моря — був вільною зоною. Нею керував новий колабораціоністський уряд, який дислокувався у Віші. Його очолив маршал Петен.

Одразу після капітуляції у Франції почався дефіцит їжі. Мило для прання неможливо було дістати. На харчові талони годі було й сподіватися. Телефонний зв’язок став ненадійний, як і пошта. Нацисти відрізали будь-яке сполучення між містами й містечками. Єдиним дозволеним видом пошти були офіційні німецькі листівки. Однак для В’янн це були не найгірші зміни.

Жити з Ізабель було нестерпно. Кілька разів після капітуляції, коли В’янн тяжко працювала, щоб урятувати свій сад, вона бачила, як Ізабель стоїть на подвір’ї й дивиться в небо, наче там от-от має з’явитися щось жахливе.

Ізабель говорила лише про те, які нацисти чудовиська і що вони збираються знищити французів. Звісно ж, вона не вміла тримати язик за зубами, та оскільки В’янн не хотіла цього слухати, її аудиторією стала Софі. Ізабель забивала голову бідолашної дівчинки страшними картинами, через що дитині снилися жахіття. В’янн не наважувалася лишати їх удвох, тож сьогодні, як і завжди, вона повела їх із собою в місто, аби дізнатися, що можна отримати на харчові талони.

Вони вже дві години стояли в черзі біля крамниці м’ясника. Ізабель майже весь час скаржилась. Вочевидь, усе це