Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

— Кінець? Чому кінець? Це нелогічно, зважаючи на те, що ця історія трапилася ще до початку вашої письменницької кар'єри.

— Дуже просто, міс Лі. Моя історія — історія мого життя — скінчилася ще до того, як я почала писати. Моя літературна творчість завжди була лише способом скоротати час після того, як усе інше втратило сенс.

Я промовчала, й міс Вінтер глибоко зітхнула, наче шахіст, що потрапив у цугцванг.

— Я могла б вам цього й не розповідати. Але ж я пообіцяла! Правило трьох. Його неможливо уникнути. Чарівник може вмовляти хлопчика, щоб той відмовився від третього побажання, бо воно неодмінно накоїть лиха, але хлопчикові дуже кортить, і чарівник просто змушений надати йому цю можливість — такими є правила казки. Ви попросили мене розповісти вам правду про три речі, і я мушу задовольнити ваше прохання — згідно із правилом трьох. Але спершу дозвольте мені теж дещо попрохати навзамін.

— Що саме?

— А те, що опісля не повинно бути ніяких карколомних стрибків туди-сюди щодо моєї розповіді. Завтра я почну розповідати вам свою історію: від початку, через середину і до кінцівки. Усе як годиться. Але жодного ошуканства. Жодних забігань наперед. Жодних запитань. Жодних хитромудрих зазирань на останню сторінку.

Чи мала міс Вінтер право висувати свої вимоги після прийняття моїх умов?.. Певно, що ні. Але все одно я кивнула головою.

— Згода.

Письменниця заговорила, і я помітила, що вона намагається уникати мого погляду.

— Я мешкала в Енджелфілді.

Її голос на мить затремтів, і вона знервовано потерла долоню.

— Мені було шістнадцять.

Голос міс Вінтер став уривчастим; невимушеність покинула її.

— Трапилася пожежа.

Слова були важкі й грубі, наче каміння; вона ніби силою виштовхувала їх із себе.

— Я втратила все.

І тут з її вуст зірвався зойк, якого вона не встигла стримати.

— О Еммеліно!..

У багатьох культурах світу вважається, що ім'я містить усю містичну силу особи, якій воно належить, і що його повинен знати лише Господь, сам власник імені та дуже обмежене коло втаємничених. Промовити ім'я всує означає в таких культурах накликати біду. У мене тієї миті виникло схоже зловісне відчуття.

Міс Вінтер стиснула губи — але запізно. Я побачила, як під її шкірою затремтіли м'язи.

Ось тепер я переконалася, що не можу поїхати звідси просто так, не зазирнувши в самісіньке осердя історії. Без сумніву, це була історія про любов. І втрату. Бо чим іще пояснити отой розпачливий вигук, як не втратою близької людини?.. Мить — і я зазирнула за маску з білої пудри, за обладунки з вишуканого одягу… На кілька секунд мені здалося, що я зазирнула просто в серце міс Вінтер, у її думки.

Я пізнала саму її сутність; а як інакше, коли це була і моя сутність? Ми обидві були одинокими близнючками. Коли я це збагнула, уявний вузол, яким міс Вінтер прив'язала мене до своєї історії, затягнувся на моїх зап'ястках іще міцніше. Мою цікавість, мій захват умить пронизав страх.

— А де можна прочитати офіційний звіт про цю пожежу? — запитала я, намагаючись не видати голосом своїх розбурханих почуттів.

— У місцевій газеті. У «Бенбері Геральд».

Я кивнула, зробила помітку і швидко згорнула записник.

— Хоча, — додала письменниця, — існує ще одне свідчення. Свідчення дещо іншого характеру. Я можу пред'явити вам його просто зараз.

Я здивовано звела брови.

— Підійдіть сюди.

Уставши з крісла, я пройшла половину відстані, що нас розділяла.

Біда Вінтер повільно піднесла вгору праву руку і простягла в мій бік стиснутий кулачок, який, здавалося, на три чверті складався з коштовного каміння, за оправу якому служили зігнуті, наче кігті, пальці. Порухом, який коштував їй великого зусилля, вона вивернула руку й розтулила долоню, наче в ній був несподіваний подарунок, призначений для мене.

Але подарунку там не було. Несподіванкою виявилася сама рука. Знищена вогнем, плоть її долоні скидалася на місцевість, яку назавжди спотворив потік розжареної лави з жерла вулкана. Пальці повністю не розгиналися: їх стягувала в кулак зморщена й порубцьована шкіра. У центрі пошрамованої долоні виднівся якийсь химерний знак, настільки глибоко впечений у плоть, що я, переборюючи несподіваний напад нудоти, подумала: адже там має бути кістка?! Цей химерний знак нагадував коло, від якого у напрямку великого пальця відгалужувалася коротка лінія; він був схожий на літеру Q. Утім, я була настільки шокована, що до пуття й не розгляділа його; він справив на мене таке враження, яке могла б справити поява на англомовній сторінці якогось нерозбірливого напису незрозумілою чи давно забутою мовою.

Мені запаморочилося в голові, і я позадкувала до свого крісла.

— Вибачте, — почулося мені крізь пелену мороку. — Людина настільки призвичаюється до власних жахів, що геть забуває про те враження, яке вони можуть справити на інших.

Я сіла, й морок довкола мене почав рідшати.

Міс Вінтер притисла пальці до пошкодженої долоні, перевернула руку і знову сховала всіяний коштовним камінням кулачок на колінах, обхопивши його пальцями другої руки, наче від чогось захищаючи.

— Мені дуже шкода, що ви не схотіли послухати мою історію з привидами, міс Лі.

— Ще буде час.

Інтерв'ю скінчилося.

Ідучи до своєї кімнати, я пригадала лист, що його отримала від міс Вінтер. Пригадала письмо, не схоже на всі ті, що мені доводилося бачити. Мені подумалося тоді, що людина так химерно пише внаслідок якоїсь хвороби, можливо, чогось на кшталт артриту. Але тепер я втямила. Починаючи з першої книжки і впродовж усієї літературної кар'єри міс Вінтер писала свої шедеври лівою рукою.

У моєму кабінеті на вікнах висіли зелені вельветові штори, а стіни вкривав світло-золотистий атлас із розводами. Незважаючи на пухку вовняну тишу, ця кімната мені подобалася, особливо широкий дерев'яний стіл біля вікна і простий стілець із прямою спинкою. Увімкнувши настільну лампу, я видобула із сумки й поклала біля себе стос паперу для писання та звичні дванадцять олівців, нові-новісінькі: незагострений червоний шерег, із яким я зазвичай розпочинала кожну роботу. Останнім, що я виклала з дорожньої сумки, була стругачка для олівців; я прикрутила її фіксатором до краю столу, а під нею поставила кошик для сміття.

Потім, недовго думаючи, вилізла на стіл, відсунула вишуканий бордюр і взялася за карниз. Пальцями я намагалася намацати гачки й петлі, якими краї штор кріпилися до карниза: я вирішила зняти штори. Для жінки моєї статури це була важка робота: довжелезні штори — з накладками і теплими підкладками — звисали аж до підлоги, й коли я перекинула