Сергій Карюк - Нечиста кров

Що то може бути, як думаєш? — запопадливо запитав він, намагаючись не дивитися на налиті знахарчині груди, що підскакували кожен раз, коли вона хитала ногами. Та відвести погляд не вдавалося ні на секунду, очі тягнуло до них так же незворотньо, як стрілку морського компаса до півночі.

Розділ 7

В якому Голота досить неоковирно намагається дізнатися правду й, на диво, отримує таки на свої плутані питання відповіді

Від Федотихи Голота йшов чамренний, ледве переставляючи ноги. У голові було пусто, на губах — смак чебрецю, яким, здається, пахла уся знахарка від кінчиків пальців до маківки. Чебрець хитав його, Голотину, макітру, а він усе згадував гнучке тіло Сташки, її стогін і ті сороміцькі слова, які зривалися з її палких уст. Із забуття Голота вирвався несподівано для самого себе. Спіткнувся об камінь, зупинився й здивувався, обвівши поглядом вулицю. Ноги самі принесли його до горба, на якому стояв будинок війта. Він здвигнув плечима, покрутив головою, приходячи до тями, а тоді рушив стежкою вгору, до брами. Небезпеку він відчув якимось шостим чуттям, напружився, зіщулився і по-заячому стрибнув у бік, а тоді — на дерево. Зараз же із-за воріт з глухим риком вибіг величезний чорний собацюра з драконячими іклами й клацнув ними у дюймі від ніг Голоти.

— Мурзо, іди-но сюди! — так само безшумно, як кинувся, пес-дракон зник. А з двору вийшла війтова, вона насмішкувато дивилася на Голоту, який сидів на гілці великої груші, жуючи дичку.

— Я думала, Голота — сміливий лицар, а виявляється, полохливий, як заєць!

— По-перше, пані, я не сміливий, а славетний лицар. Є різниця, і чимала. Славетним воїнам, коли їм можуть собаки дупу погризти, усіма лицарськими кодексами дозволяється ховатися на груші. Але лише на дичці! Бо інакше — ганьба на все життя, — підняв він палець догори. — По-друге, я не злякався, а змінив позицію, військове мистецтво — то складна наука й іноді, аби перемогти, треба відступити…

— На гілку старої груші?

— Тут, у вишині серед гілля, я мав час поміркувати, яку тактику обрати, як провести розвідку. Ви просто не побачили, як я діяв би далі. О, то було б блискавично! Швидке захоплення ворога з флангів, і зрештою — coup de collier! — вирішальний удар.

— Це ж Мурза, Голото, на ньому сусідська дітлашня мало не верхи катається. Він би вас хіба зализав до смерті…

— Знаєте, пані, думаю, бути зализаним до смерті теж не надто приємно! — теревенив далі нісенітниці Голота, спускаючись. — Від цього ваш іклань не стає менш небезпечним, особливо для моїх шароварів та сап’янців. До речі, звіра вже прив’язали? — озираючись, спитав він.

— Так, злазьте, злазьте, мій Ланселоте, — зі сміхом відповідала війтова.

— Пречудово! Ось вам і чергова прекрасна перемога славетного воїна, моя Гвіневро, — пафосно промовив Голота, зіскакуючи з груші. — Присвячую її вам!

— О, ви такий люб’язний, мій лицарю.

— Ви змушуєте мене червоніти. Може, зайдемо до будинку, поки мене не атакував отой ваш одноокий півень і мені не довелося вступати у протиборство ще з одною диявольською вигадкою підступного fatum[36]. Щось ваша звірина сьогодні агресивно налаштована, а знову звершувати геркулесівські подвиги мені не хочеться. По одному за раз.

Вітальня війтового будинку різко вирізнялася з-поміж інших господ, які Голота бачив у цій окрузі. Видно було, що її облаштували, відчуваючи, як то кажуть французи, «ностальгію», тож Голоті здалося, що він зайшов у празьку кам’яницю. Темне лаковане дерево, лави, тяжкий стіл, ковані підсвічники виглядали досить дивно.

«Ніяких тобі ікон та рушників, — подумав Голота, — й перехреститися немає куди». Він обдивився все довкола й урешті сів на край лави, притримуючи карабелу.

— Місцеві, які заходять до будинку, мабуть, трохи здивовані, коли бачать таку собі Богемію на Волині.

— Це не зовсім Богемія, а скоріше Сілезія, я ж звідти родом. Краваржу все одно, а я й досі сумую за своїм Рацибужем. Ви були там? Ні? Дуже миле містечко, у мене завжди навертаються на очі сльози, коли його згадую. Знаєте, от на Купала тутешні всі плетуть вінки, стрибають через вогонь, ходять лісом папороть шукають, а я по-своєму, по-сілезьки його святкую. Печу печиво й мугикаю своє graj, słońce, graj, tutaj sa twoi słończeta і потім роздаю солодощі малечі… — засміялася вона й швидко додала: — Та й навряд чи ця господа впадає в очі, бо не думаю, що дуже багато людей заходило сюди. Краварж усі питання з посполитими вирішує надворі, а шляхтичів ми приймаємо в іншому крилі.

— А хіба шляхтичі приїздять ще в Болотківці? — Голота подивився на війтову, ураз зробившись серйозним. — Бо ж тут їх нині вбивають чи не по трьох за день, та ще й найрізноманітнішими способами.

— Так, пане Голото, поголос про ті смерті в шинку й про спалення пішов по всій окрузі. Уже навіть гінці приїздили з навколишніх сіл, питали, чи здихалися ми упирів. Отака в нас тут цивілізація, — з гіркотою відказала війтова, дивлячись у вікно.

— Хм, лише дивом тут і мене не здихалися. Якби не ви і не щасливий збіг обставин, пані, я б уже просмалився на вигоні, як ото той нещасний Котович.

Краваржова лише нахилила голову, нічого не сказавши. Голота ж продовжив:

— Софіє, я не ходитиму навколо… Я плекаю до вас, хм, — закашлявся Голота, — певні почуття… Наприклад, вдячність. Отже! Кхе, волинське повітря мені явно не йде на користь, але contra spem spero,[37] що звикну… Можливо, через те, що ви не дали мене спалити відразу, можливо, через те, що не дали повісити мене потім. Так чи інакше, ви — єдина близька мені людина в цій глушині. І єдина, хто може допомогти в цій заплутаній historia зі смертями, упирями, відьмаками й іншою волинською чортівнею.

— Дуже приємно це чути, але… — потупилася Краваржова.

— Жодних «але», тільки з вами я можу поговорити відверто, без заплутаних натяків та недомовок, — промовив Голота й замовк.

— Кажіть же, — перервала мовчанку, що затягнулася, війтова.

— Лукомський та ваш чоловік уклали угоду, яка коштувала мені немало часу й умовлянь цих упертих дурнів, вибачте, Софіє, — покосився Голота на війтову. — І тепер я намагаюся розплутати смерті в шинку, які спровокували цілу низку інших смертей, які у свою чергу у будь-який день можуть призвести до справжньої різанини. І це таки станеться, якщо я не знайду вбивць раніше.

— Я це розумію, але що я можу зробити