Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

на одного, прислухаючись до нових і дивних порухів і рухів у наших тілах і душах. Дитину до школи вона того дня не відвела. Це зробила за неї няня.

– Ви стали жертвою синдрому «обладанія». – Сем допалює й інтелігентно озирається, куди б ото викинути недопалок. – Карл Густав Юнг про це казав. Женщіна як вєщь. Красива статусна женщіна підкреслює чоловічу маскулінність. З нею ви відчували себе мачо. Це ж круто – мати поруч таку самицю. Значить, він ого-го! Значить, він чогось та вартий, – мають думати про вас інші. Замість «бути», ви полинули у систему «мати» і стали її заручником, втрачаючи самого себе. Тепер відбувається зворотний процес повернення і відшукування власного єства. – Не знайшовши поруч смітника, Сем обережно викидає недопалок під сходи.

– А знаєш, чим інтелігентна людина відрізняється від жлоба? Це я сьогодні придумав…

– Чим?

– Тим, що інтелігентна людина, коли допалить, завжди озирнеться навкруги, шукаючи, куди викинути недопалок, а жлоб просто кидає собі під ноги, не дивлячись.

– То що ви хочете сказати, що я – інтелігентна людина?

– До того ж розумна. Потрапив у десяточку моїх роздумів. А ще Карл Густав Юнг любив пригадувати давньоримське прислів’я: «Після злучання тварина сумна».

– Це ви до чого?

– Та щось останні роки багато сумував…

Пісня сьома

Пісня про далеку батьківщину

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Пісня про далеку батьківщину»)

На початку двохтисячних країна, здавалося, збожеволіла від нових матеріальних перспектив. Не знаю, що там коїлося в економічній, фінансовій та кредитній сферах, але гроші у народу з’явилися в такій кількості, що київський автопарк майже повністю оновився років за три. Кудись зникали ще радянські «Жигулі», «Волги» та «Москвичі», завезені у дев’яності напівіржаві «Форди-скорпіо», «Опелі-кадети» та дуже популярні БМВ «троєчкі». Натомість матеріалізувалися цілком новенькі – з автосалонів – вишукані й модерні «Сітроени», «Хонди», «Форди», «Міцубісі» та «Тойоти», я вже не кажу про машини представницького класу та джипи. Ледь не щомісяця рекламно кричали про себе нові бутіки, розважальні заклади, торговельні центри та гіпермаркети електроніки.

У 2002 році я створив власну агенцію з організації та проведення корпоративних свят. Ми відкривали найшикарніші ресторани, магазини, готували міжнародні автосалони, виставки, справляли Дні Шахтаря та Дні Металурга. На телебаченні вів лотерею та два розважальних шоу. А ще став обличчям реклами прального порошку «Тайд», де заробляв по десять тисяч доларів за знімальний день.

Анжела теж не гаяла часу і перетворилася на справжню телевізійну діву, завела персональних стилістів, перукарів, візажистів і потрапила до топ-десятки найкрасивіших жінок України.

Від вересня 2001-го до липня 2004-го, коли ми офіційно розійшлися із найгучнішим за всю історію українського шоу-бізнесу скандалом, наш роман хто тільки не обговорював. Ми були дурні, молоді й дозволяли собі з’ясовувати стосунки у публічному просторі. Вони живили плітки, інсинуації, перекручення й провокували появу всіляких статей у жовтій пресі, смажених новин у таблоїдах, на сторінках бульварних видань.

На початку 2002-го я офіційно розлучився з Мариною, залишивши їй та доньці усю спільно нажиту нерухомість. З одною валізою, де лежали дві пари трусів, чисті шкарпетки, зубна щітка, старовинні сімейні фотографії, а також улюблений томик Ніцше, я припхався до Анжели в її трикімнатну «хрущовку» у Святошині.

Наші ночі були сповнені шаленого кохання, наші ранки були вкрай важкими, бо вона вела на Новому каналі вранішнє шоу, а я мусив о десятій годині починати роботу в офісі. Наші денні зустрічі траплялися рідко, а вечорами до нашої компанії приєднувалися друзі, ресторани й алкоголь.

Особливо популярним був «Рішельє» на площі Льва Толстого, «Дежавю» на Богдана Хмельницького та «Да Вінчі фіш клаб» на Володимирській. Інколи ми виповзали звідти на карачках, замовляли драйвера, а дорогою додому страшенно сварилися. Напідпитку Анжела ставала агресивною й абсолютно некерованою. Зненацька починала свою одвічну волинку про те, що всі навколо козли і дебіли, її ніхто не розуміє, а я взагалі – якесь непорозуміння в її житті.

– Ну вот хто ти? Жалкій, бєздарний актьорішка, а я – мать атєчєствєнново шоу-бізнеса! Всє, начіная от Іри Білик, Ель Кравчука, Скрябіна і Вакарчука, вирослі вот на етіх руках!

– Анжело, вгомонись!

– Шо ти мнє рот затикаєш, ліліпут! І вообщє, хто ти такой? Мамєнькін синок, сраний кієвлянін, которий жізні нє знаєт!

– Заткнися, Анжело!

– Пошел ти на хуй!

У цьому місці я зазвичай не витримував і давав їй потиличника. Вона кидалася на мене з намаганням укусити і роздерти манікюром обличчя. Я хапав її за руки, і в салоні зчинялася млява і довга позиційна боротьба.

– Усе нормально, їдьте, їдьте! – проказував я до переляканого водія.

Зазвичай боротьба закінчувалася тим, що вона опускала руки і починала ридати, раз у раз схлипуючи: «За что? За что?»

Зранку каялася, просила вибачення, казала, що такого більше не повториться, але за тиждень-другий ситуація повторювалася.

Шалений робочий графік, організаційні зриви, аврали, нескінченні публічні заходи, мегатонни обтяжливого спілкування із замовниками, необхідність кар’єрного росту, конкуренція, наклепи, інтриги, плітки. Нерви не витримували. Декілька разів ми розходилися і я їхав жити до батьків.

Влітку 2003 року я купив велику двоповерхову квартиру на Подолі та офісне приміщення неподалік. Почав ремонт. А в лютому 2004-го вона завагітніла.

– Анжело, пообіцяй, що ти кинеш пити!

– Клянуся, котічєк!

На початку травня ми перебралися на Поділ. І все, здавалося, було добре, якби одного дня до нас не завітала її старовинна інститутська подруга, нині досить знаменита актриса (назвемо її Лєра), яка і принесла із собою пляшечку гарного італійського вина. Я щойно завів собі собаку – фокстер’єра на прізвисько Барчук і, розуміючи, що дівчатам є про що погомоніти, подався з ним гуляти на Труханів острів, тим паче, що Лєру, яку відрізняла категоричність у судженнях і відвертий снобізм, я трохи недолюблював.

Коли ж години за дві повернувся, дівчата допивали вже третю пляшку.

– Котічєк, тут Лєра сходіла в магазін, і ми чуть-чуть випілі… Ти ж нє протів?

– Ні, я проти! Я дуже проти! Лєра, ти знаєш, що вона вагітна?

– Ну знаю, а что? Чуть-чуть віна єщьо нікому нє поврєділі…

– Лєра, што ти с нім разговаріваєш? Ето жє «фашист»! Он мнє буквально на днях заявіл, что Гітлєр бил лучше, чем Сталін. Он любіт Гітлєра! Лєра, ти панімаєш, с кєм ми імєєм дело?

– Я