Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

одного зі слуг і кинувся був на допомогу Седрикові, але, зрозумівши, що господаря не дістатися, зістрибнув із коня та побіг у прибережні кущі. Потім, не помічений ніким, він переплив струмок і зник у хащах.

Щойно відчувши себе в безпеці, блазень знесилено звалився на вкриту мохом землю, усипану торішнім листям, і пробурмотів, склепивши повіки:

– Гарна штука воля!

Несподівано хтось засопів йому просто у вухо та облизав лице гарячим язиком. Вамба злякано здригнувся та ще міцніше заплющив очі. «Вамба!!!» – донісся до нього тихий і дуже знайомий голос. Блазень хутко скочив на рівні, роззираючись навсібіч. Біля його ніг радісно крутився чорний кудлатий собака, у якому він одразу впізнав Фангса – вівчарку свого приятеля свинопаса.

– Гурте, ти де? – обережно покликав Вамба.

Кущі затріщали, і скуйовджений Гурт, схопивши блазня за руку, швидко мовив:

– Що там за крики?

– Звичайна історія, приятелю. Усіх захопили в полон, – відповів блазень. – Чорні маски, зелені жупани…

– Усіх? – стурбовано перепитав Гурт.

– Нашого пана, леді Ровену, Ательстана… єврея з дочкою, їхнього пораненого… Освальда… кажу ж тобі, всіх, дурню такий! – роздратовано вигукнув Вамба. – Що робитимемо?

Свинопас не встиг вимовити жодного слова.

Від найближчого дерева відокремилася висока фігура, і навіть у присмерку було видно, що розбійник одягнений у зелений жупан і озброєний до зубів.

– Матір Божа, – прошепотів Вамба, притискаючись до Гурта, – вони й тут нас знайшли…

– Стійте на місці! – владно наказав чоловік, наближаючись.

Блазень насилу стримав готовий вирватися зойк – він одразу ж упізнав у цьому чоловікові Локслі – відомого мисливця і стрільця, який уславився на всю округу мисливською вдачею та перемогами на змаганнях лучників. І зараз за його спиною теліпався сагайдак із луком і стрілами, а на грудях виднілася вигадлива перев’язь із чудовим мисливським рогом на ній.

– Здається, ти щось розповідав свому другові? – звернувся Локслі до блазня. – І хто ж це наважився розбійникувати в тутешніх лісах?

– Подивися на свій жупан, – буркнув Вамба, – дуже вже він схожий на те, що я бачив. Чи не твої це швидкі на руку хлопці? Одягнені, як і ти, і на вигляд немов горошинки з одного стручка…

– Зараз дізнаємося, – холоднокровно промовив мисливець. – А ви сидіть і не рушайте з місця, якщо вам дороге життя. Потримай-но мою збрую, блазню. – Із цими словами Локслі передав Вамбі перев’язь із рогом і шапку, а потім натягнув на лице чорну маску. – Що, схожий я на тих грабіжників? Спробую покрутитися поміж них. Чекайте на мене тут…

– Може, не треба? – Вамба, вагаючись, затупцяв на місці, розмірковуючи, чи не дати драла. – Для чесного чоловіка в цього хлопця надто вже злодійський вигляд.

– А що від цього зміниться? Хоч би хто він був, нам усе одно не виплутатися самим із цієї халепи. Якщо стрілець із тієї ватаги, то ми незабаром опинимося в полоні, а якщо ні… І розбійники бувають не найгіршими з людей, із якими доводиться мати справу…

Не минуло й десяти хвилин, як Локслі знову з’явився із заростей.

– Я дещо розвідав, – мовив він, – і тепер знаю, що то за ватага і куди вона прямує. Вашим бранцям не завдадуть жодної шкоди. Ці люди не грабіжники… Одначе напасти втрьох на таку орду – щире самогубство. Послухай, блазню, і ти, свинопасе! Я зрозумів, що ваш хазяїн – Седрик Сакс, а дівчина, яку охороняють особливо завзято, – леді Ровена?

– Правильно, добрий розбійнику! – Вамба простяг стрільцеві його майно й хитро примружився. – Адже нам відомо твоє прізвисько, люб’язний сер…

– Довіртеся мені. – Локслі немовби не почув його. – Я швидко зберу загін, здатний звільнити вашого пана. Тут, у лісах, знайдеться чимало тих, хто схоче допомогти саксам… А щодо мого прізвиська, – він похмуро глипнув на блазня, – краще б вам його забути. Міцніше спатимете.

– Ну й утрапили ми… – пошепки сказав Вамба приятелеві, коли вони йшли слідом за розбійником. – Із вогню та прямісінько в полум’я…

– Тс-с! Припни свого чортового язика! – Гурт штурхнув блазня в бік. – І більше не дратуй його своїми дурними жартами. Може, все й буде добре.

Розділ 16

Після втомливої тригодинної ходьби, крок у крок за таємничим проводирем, слуги Седрика нарешті опинилися на невеликій галявині, посеред якої здіймався величезний крислатий дуб. Під ним на землі дрімали п’ятеро розбійників, а шостий походжав, охороняючи їхній спокій.

Почувши хрускіт гілок, вартовий забив на сполох, і шість гострих стріл миттю лягли на тятиви. Але щойно розбійники побачили та впізнали Локслі, всі як один опустили луки та шанобливо привітали мисливця. Одразу було видно, що тут кожне його слово – закон.

– Де Мірошник? – було перше запитання проводиря.

– На дорозі до Ротергема. Є надія на добру здобич…

– Ален із Вибалка з ним?

– Ні. Прогулюється дорогою, що веде до Вотлінга, чекає на абата з Жерво.

– Дотепно… А де чернець? – поцікавився ватажок.

– У себе в хижі.

– Туди я піду сам, – мовив Локслі. – А ви зберіть якнайбільше народу, тому що є в мене на оці велика дичина. На світанку зустрінемося тут, під цим дубом… Зачекайте! Двоє з вас, найспритніші, нехай рушать до Торкілстона, замку Фрон де Бефа. Загін якихось молодчиків, перевдягнених у наш лісовий одяг, везе туди кількох полонених. Стежте за ними пильно. І відразу ж повідомте мене, що там у них відбувається.

Стрільці завірили ватажка, що все буде зроблено точно, і кинулися виконувати його доручення. А Локслі, прихопивши з собою блазня і свинопаса, продовжив свій шлях до урочища Компенгерст.

Коли, вже глупої ночі, вони вийшли на галявину зі стрімчаком, під яким видніла освітлена блідим місяцем халупа відлюдника, до їхніх вух долинула завзята застільна пісня. Вамба прошепотів на вухо Гуртові:

– А непогано співають! Недарма кажуть: що ближче до церкви, то далі від Господа Бога… А наш проводир, виявляється, важлива персона, – шанобливо додав блазень.

– Усім відомо, що тутешній причетник – весела людина і знатний мисливець, – відгукнувся Гурт. – Не здивуюся, якщо він у компанії з ватажком лісової братії перебив добру половину оленів у цих лісах.

У той час як слуги перешіптувалися, Локслі міцним кулаком бив у двері хижі, поки вони нарешті не розчахнулися.

Погойдуючись на непевних ногах, але з благочесним виразом на круглому обличчі, на порозі виник причетник, а собаки одразу ж замовкли, впізнавши з голосу нового гостя.

– Входіть, якщо з добром, – мовив чернець, пускаючи пізніх гостей. – Саме встигли до молитви…

– Слухай-но, отче, – запитав розбійник, помітивши лицаря, – що це в тебе за товариш по чарці?

– Брат мій по ордену, – відлюдник скромно потупився. –