Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

– Годі тобі брехати, старий грішнику! – перервав Локслі, відводячи ченця вбік. – Збирайся, кидай свою вервицю та берися за дубець. Буде справа; для нас тепер кожна людина як золото… Ти, певне, забагато випив або остаточно з’їхав із глузду – як можна приймати у себе невідомого лицаря? А що як це – перевдягнений хрестоносець? Їх тут зараз вештається, наче псів біля м’ясної крамниці.

– Як це – невідомого? – одразу ж устряв Вамба, що підслухав розмову Локслі та причетника. – Дозвольте я скажу, сер ватажок! Адже це той самий лицар у чорних обладунках, завдяки якому на другий день турніру переміг Лицар, Що Втратив Спадщину. Я відразу впізнав його!

Локслі уважно подивився на блазня, а потім зробив крок до Чорного Лицаря.

– Так ви і є той, кому сакси зобов’язані перемогою над баронами? – напряму запитав він.

– Якби й так, що ж із цього, добродію? – Лицар посміхнувся, відкладаючи арфу.

– А те, – відповів стрілець, – що я вважаю вас захисником слабких та ображених.

– Це обов’язок будь-якого справжнього лицаря…

– Але мені, – сказав Локслі, – мало того, що ви, сер, шляхетний лицар і відомий воїн. Треба, щоб ви були ще й добрим англійцем.

– Навряд чи знайдеться людина, – насупився співбесідник розбійника, – якій Англія та життя кожного англійця були б дорожчі, ніж мені.

– Тоді ви маєте знати, що ватага перевдягнених негідників сьогодні недалеко звідси захопила в полон одного славетного та благородного чоловіка на ім’я Седрик Сакс і його супутників. Серед них дві жінки, старий, а ще лежачий хворий. Усіх їх відвезли у володіння барона Фрон де Бефа, найближчого поплічника принца Джона.

– Що? – вигукнув Чорний Лицар. – Навіть де Беф зробився крадієм і злодієм?

– Злодієм він був завжди, – похмуро мовив Локслі. – То ви згодні допомогти нам звільнити полонених?

– Я зобов’язаний це зробити, – відповів лицар, – інакше моя честь буде заплямована. Однак волів би знати, хто просить мене по допомогу.

– Ми лише мешканці глухих лісів, – ухильно проказав мисливець. – Перед вами, сер лицар, – людина без імені, і якщо ви поки приховуєте своє ім’я, то і я до часу мовчатиму. Буде досить і того, що я є другом усіх, хто любить Англію, і твердо додержується свого слова.

– Вірю. – Чорний Лицар підвівся. – Ну що ж, командуй, мешканцю лісів. Сподіваюся, ми залишимося задоволені один одним…

Відлюдник уже змінив свою широку рясу на зелений каптан й озброївся, як належить йоменові– ратнику, – мечем зі щитом, луком і сагайдаком, а через плече перекинув на перев’язі важкий бердиш. Він першим, досі злегка хитаючись, вийшов із келії, ретельно замкнув двері та сунув ключа під поріг.

– Чи твердо ти тримаєшся на ногах, ченцю, – підозріло примружився Локслі, – чи вино все ще бродить у тобі? Маємо важливу справу, в якій нам знадобляться не тільки кулаки, а й мозок!

– Свята вода миттю все виправить. – Відлюдник підійшов до кам’яної чаші коло джерела, перехрестився і, крякнувши, сунув голову в купіль. Він так жадібно пив, що, здавалося, джерело ось-ось висохне.

– Ну й ну, – посміхнувся лицар, – такі ліки кого завгодно піднімуть на ноги.

Вилікуваний причетник витер краєм одягу почервоніле обличчя, підхопив свій пудовий бердиш і, помахуючи ним, вигукнув:

– Подати сюди підступних гнобителів! Чорт мене роздери на дрібні шматки, якщо я не знесу макітру кожному з цих мерзенників!

– Тобі відомі не тільки балади, отче, а й міцне слівце, – схвально зауважив Чорний Лицар.

– Я чернець, допоки на мені ряса, а як надягну зелений каптан і візьмуся до зброї – не гірше за інших можу лаятися, пиячити і мацати гарненьких дівчат…

– Годі тобі базікати! – промовив Локслі. – Час вирушати, нема чого зволікати. Треба швидше зібрати хлопців, а то, боюся, нам просто не вистачить сили, щоб штурмом узяти замок Фрон де Бефа. Рушаймо!

Розділ 17

У глибині похмурого нічного лісу озброєний загін, не спускаючи очей з бранців, поспішав до укріпленого замку Торкілстон.

На чолі кавалькади їхали два вершники. Один із них, ставний чоловік, який упевнено тримався в сідлі, нахилився до свого супутника й неголосно мовив:

– Тепер, сер Морис, мабуть, настав час тобі залишити нас і розіграти свою роль благородного рятівника саксонської красуні.

– Я змінив думку, сер храмовнику, – посміхнувся де Брасі. – Ми з тобою не розлучимося доти, доки наша здобич не буде надійно схована в замку Фрон де Бефа. От тоді я й з’явлюся перед леді Ровеною, не ховаючи обличчя, і намагатимуся переконати її, що лише палка пристрасть була мимовільною причиною мого вчинку.

– Сподіваюся, що не плітки, які розпускають про мене злі язики, змусили тебе змінити плани, – насумрився Бріан де Буагільбер. – Чи ти, сер лицар, підозрюєш мене в лихих намірах? Адже тобі відомо, яким суворим є статут нашого ордену!

– Ще б пак невідомо! – посміхнувся де Брасі. – Одначе я знаю також і те, як цього статуту дотримуються.

– Годі тобі! – промовив храмовник. – Нічого мене боятися. Мені немає жодного діла до твоєї блакитноокої саксонки. Тут є і дещо краще…

– Як, ти готовий принизитися до її гарненької служниці?

– Сер Морисе, ось іще один доказ, що ти сліпий як кріт… Серед полонянок виблискує справжній діамант!

– Невже ти кажеш про дочку старого Ісаака? – украй здивувався де Брасі. – А як же обітниця безшлюб’я? Чи тебе цікавлять тугі мішки її багатого батечка, набиті золотом?

– Одне одному не заважає, – самовдоволено вишкірився Буагільбер. – На жаль, золото старого доведеться поділити з Фрон де Бефом, господарем замку. А чарівна єврейка втішить мене за цю втрату… Тепер, лицарю, я все тобі відкрив, і можеш спокійно дотримуватися свого первинного плану.

– Ну це вже ні. – Де Брасі знизав плечима й відвернувся. – Я своїх рішень не змінюю…

Лише коли ранкова зоря зійшла над лісом, вершники змогли переконатися, що вони їдуть правильно. На світанку загін рушив клусом, постійно підбадьорюючи коней острогами, і не минуло й години, як віддалік завидніли похмурі обриси Торкілстона, стародавнього замку, обнесеного міцним муром і глибоким ровом, наповненим водою.

Зупинившись перед брамою, де Брасі тричі просурмив у ріг. Брама одразу ж розчахнулася, і вартові розвели полонених по різних покоях. До трапези, приготованої поспіхом, ніхто з них не вийшов, окрім Ательстана. Леді Ровену розлучили навіть із покоївкою та зачинили в окремому приміщенні. Так само вчинили і з Ревеккою, тож її старий батько впав у відчай. Пожбуривши монети, які Ісаак поспіхом тицяв їм до рук, вартівники потягли старого вниз крутими сходами й кинули в якийсь темний льох.