Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 12. Ліки від спогадів

Сонце, яскраве і сліпуче, яке буває лише після сильної грози, світило крізь крихітну шпаринку між важкими темними шторами. Кіра розсіяно моргнула і різко сіла на ліжку, намагаючись зрозуміти, що сталося і коли вона встигла розвернутися на ліжку упоперек.

Це бувало не вперше. Вона лягала спати в одному положенні, а прокидалася в іншому, то головою до узніжжя, то впоперек ліжка. Перетягувала уві сні усі подушки за собою, хоч на ранок не могла пригадати, як вона провертала цей трюк. Бувалі ранки, коли замість ковдри на ній було простирадло, а ковдра, аккуратно складена, лежала на кріслі. Бували й такі, коли сама Кіра прокидалася у кріслі, а то й на підлозі, не маючи й уявлення, яким чином опинилася там.

Так бувало після ночей, коли вона чула таємничий шепіт. В такі ранки в Криному роті була випалена безводна пустеля, а у вухах шуміло, ніби вона не спала кілька діб. В минулому, щасливому житті, вона пережила один єдиний подбіний ранок. Коли вперше спробувала пиво. То була така дурість, за яку їй було дуже соромно.

Звісно, спочатку їй було дуже весело. Навіть занадто — Кіру в той вечір охопило якась гарячкова радість, причину якої вона спочатку списала на присутність на вечірці Олега. Але потім, коли світ навколо почав гойдатися, ніби морські хвилі, вона щось запідозрила. От тільки було пізно, хміль узяв своє.

А на ранок Кіра лицем до лиця зіткнулася із великим і жахливим похміллям…

То було за місяць до загибелі батьків. Вони саме відзначили випускний Олега, і спогади про той вечір були мало не останніми щасливими перед стрімким падінням у прірву депресії для Кіри. Вона часто поверталася до них усі ці три роки, та вони тьмянішали і тьмянішали. Подробиці, що закарбувалися в її пам’яті кудись зникали з її свідомості, витіснені туманним маревом, що ставало все густішим з кожним новим призначенням її психіатра. А, можливо, саме депресія випалювала найменшу згадку про щасливе і безтурботне минуле, де поруч були тато і мама, тітка Інна і… Олег…

Кіра з острахом поглянула на шафу. Голоси, що лякали її, ніколи не звучали вдень. Та страх не могли розсіяти і найяскравіші сонячні промені. Вона не любила наближатися до важкої масивної шафи, та вибору особливого не було. Як і меблів для її речей. Тільки ця шафа, в якій, за бажання, можна було сховатися навіть двом людям.

Кіра сповзла з ліжка, відчуваючи сильну задушливу слабкість, потихеньку, тримаючись за стіну, дійшла до вікна і розсунула важкі штори. Сонячне світло, не стримуване більше нічим, увірвалося в кімнату, розганяючи усіх примар, що зачаїлися по кутках. Ліс за вікном, вмитий проливним дощем уночі, тепер дихав свіжістю і озоном. Кіра, мружачись від світла, відчинила вікно і глибоко, на повні груди, вдихнула свіжий запах лісу і грози, що пронеслася над ним.

Шум у вухах трішки вщух, ніби свіжість лісу прогнала і його, і в’язке запаморочення. Кіра упіймала себе на думці, що їй страшенно хочеться прогулятися мокрими стежками, досхочу надихатися ароматом сосен. Вона рішуче озирнулася на шафу. Тінь липкого страху ще лежала на її серці, та Кіра сміливо ступила вглиб кімнати.

Батько колись казав їй, що сам страх не такий лякаючий, ніж капітуляція йому. “Не такий страшний чорт, як його малюють” — зі сміхом казав він, коли треба було спробувати щось нове. Принаймні, Кіра думала, що так казав її тато. Спогади про нього теж губилися в мареві її свідомості, і їх було все важче і важче звідти дістати.

За дверцятами нікого не було. Ні живого, ні мертвого, ні матеріального, ні, тим більше, примарного. Рівні ряди вішаків із одягом, коробки із взуттям. Кіра обрала спортивний костюм, що міг захистити її від вологи, і синю футболку. Замість кросівок вона обрала гумові чобітки.

Душ, чай… Кіра вирішила не снідати, а тому і не прийняла ліки, що були їй прописані психіатром. Той чітко сказав, що натщесерце їх пити не можна категорично. “Прийду — тоді поснідаю” — відмахнулася Кіра від питання домробітниці, що запитала, чим вона хоче поснідати. В рюкзак Кіра закинула пляшку води, кілька батончиків, і швидко втекла з будинку під вічнозелені крони сосен.

Територія будинку, який купив її тато, була величезна. Лише крихітна частинка її була чепурна і прикрашена клумбами та доріжками, альтанкою і садовими прикрасами. А далі асфальтових доріжок починався ліс. Кіра швидко полишила за спиною рівні доріжки з садовими ліхтарями, і заглибилася між дерев, безцільно гуляючи в потоках сонячного світла.

ЛІс її не лякав. Справа була не в огорожі, що відділяла її територію від справжнього лісу. Вся річ була в тому, що між соснами усе було напросвіт, залите яскравим зеленуватим світлом. Після її темного дому навіть хащі здалися би затишним притулком. Що вже казати про сосни, що мов колони, височіли під зеленим куполом, над яким розкинулося безкрайнє синє небо.

Був понеділок. Навчальний рік ще не закінчився, Кіра ще мусила виходити на онлайн-заняття, та вона, насолоджуючись спокоєм і свіжістю, вирішила прогуляти уроки. Все рівно лишалося два тижні до літа, всі заліки вона здала, а повторювати тези про важливість ЗНО їй було нудно. Кіра бродила територією, вдихаючи аромати хвої і трави. Їсти не хотілося, слабкість, що охопила її ранком, розсіялася під променями сонця. Це було так незвично для неї, що Кіра раз по раз спинялася, аби прислухатися до себе, до свого стану. І не знаходила навіть натяків на вже звичний туман в голові.

Додому не хотілося. Та Кіра зголодніла. Батончики не втамували голод, і дівчина повільно рушила убік дому, намагаючись зрозуміти, що ж казати тітці, якщо та почне питати, чому Кіра пропустила заняття. Так нічого і не вигадавши, вона повернулася до будинку.

Дядька вона помітила одразу. А от він її, схоже, не побачив, зайнятий розмовою по телефону. Кіра завмерла за старою, товстезною сосною. Вона не планувала підслуховувати, але пройти непоміченою повз дядька не могла. А зустрічатися із ним їй поки що не хотілося.

— Та що ти кажеш? — голосно і здивовано вигукнув дядько Петро.  — А що саме його цікавить, він не сказав?.. Ага, просто за Сергія питав… Ах, Кіра сама його попросила? Як цікаво, і коли ця малолітня дурепа встигла це зробити? Я ж слухав їх, вони минуле згадували… Та й таке! Дмитре, ти вже витягни все з цього Журавля, гаразд? Хочу знати все, що знає цей сопляк. Добре, давай, біжи на обід. Подзвониш мені потім… Чекаю… Бувай!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍