Fill - Серенада Ваяланда 2, Fill

— Він не забрав уламок. Можливо, тільки перевіряв.

— Або попереджав, — тихо додала Ребека. — Мовляв: "Я знаю, що ви тут".

— І, схоже, не він один, — додав Клід, нахилившись, щоб роздивитись ледь помітні відбитки на моху.

Амілія стояла спокійно, але її погляд весь час ковзав по деревах, уважно, майже хижо.

— Часу обмаль, — мовила вона. — Якщо хтось уже був тут, значить, інші теж дізнаються. Знайдемо уламок і рушимо далі.

— Обережно, — мовив Ніліан, зосереджено вдивляючись у джерело світла. — Він стабільний, але ледь-ледь. Торкнемося без підготовки — можемо активувати пастку або щось гірше.

Ребека вже тримала в руці срібний кристал із зачарованим обідком.

— Я знаю, що робити, — впевнено сказала вона й обережно попрямувала до заглиблення у скелі, де мана світилася тьмяно-блакитним світлом.

Ребека не поспішала. Вона обережно підняла камінь і, звернувши увагу на його слабке світло, вимовила кілька заклинань. Її руки спочатку почали світитися теплим жовтим світлом, яке поволі огорнуло камінь. Магія очищення, що походила від неї, як м'яка хвиля, торкалася поверхні артефакта, випромінюючи легке сяйво.

— Очищено, — промовила Ребека, коли світло згасло, а камінь став стабільнішим, менш пульсуючим.

Ніліан уважно спостерігав за її діями, і вже наступного моменту його руки здригнулися від магічної концентрації. Він підняв обидві долоні, зосереджуючи свою магію. Кристали в його очах блиснули, коли він почав стабілізувати артефакт. Повітря навколо нього стало прохолодним, а магія, як ледве помітний вітерець, охопила камінь, стабілізуючи його.

— Готово, — сказав Ніліан, відводячи руки.

Камінь більше не пульсував так хаотично. Тепер він став більш передбачуваним і безпечним.

— Важко було? — поцікавилася Ребека, повертаючи камінь у руки.

— Можна сказати, що так, — відповів Ніліан з посмішкою. — Але тільки для тих, хто не звик до подібних речей. Тепер ми можемо далі рухатись.

Амілія подивилася на всіх, після чого злегка кивнула:

— Часу не так багато. Вирушаємо.

Торін, який усе це спостерігав, знову вивів свій лук і обережно оглянув навколишні дерева.

— Ніхто не слідкує. — сказав він.

Ніхто не відповів словами, але вирази облич сказали більше, ніж будь-які слова.

— Тепер ми готові, — сказав Амілія. — Підемо.

Всі зібралися і почали рушати, залишаючи ліс позаду.

...

Десь далеко, настільки що герої навіть не могли помітити, на височезному дереві почувся захеканий, але солодкий, мов мед, голос:

— Настрибалася... Мене помітили? Але... Хто вони, і що роблять в лісі Нордана? Хм? Підозріло...

Голос затих, і лише шум лісу залишився в повітрі. Та ось вона підвелася з дерева, ніби вийшла з його тіні. Пройшовши ще кілька кроків, вона оглянулася, а потім, мимоволі приховавши свою присутність, сказала:

— Треба сказати Сайну.

І знову розтанула в лісі, немов частина його самого, поки не зникла у глибоких тінях.

Сонце щойно піднялося над горизонтом, коли ворота східного замку повільно відчинились. Шестеро вершників — мовчазні, зібрані, кожен із власними думками — рушили в путь. Попереду лежав далекий, небезпечний маршрут, в кінці якого — уламки сили, що могла змінити хід війни.

Амілія їхала поруч із Ніліаном. Її очі, уважні як завжди, слідкували за дорогою, та в голові крутилося безліч політичних сценаріїв. Торін час від часу змінював позицію в загоні, перевіряючи простір навколо. Ребека — спокійна, вивчала ауру місцевості, мовчки концентруючись. Клід і Астель, йдучи осторонь, перекидались короткими фразами, обговорюючи тактику, якщо доведеться зустрітись із нордалінськими стежами.

Це була перша мандрівка такого рівня — не просто військова, а місія на грані магії, політики й давньої сили.

Перший день минав спокійно, але всім було очевидно: це — лише тиша перед бурею.

Амілія сиділа на коні разом з Ребекою, міцно тримаючись за неї. Їхня хода була повільною й обережною — не тому, що Ребека не вміла керувати конем, а тому що Амілія зовсім не вміла їхати верхи. Вона вже кілька разів зітхнула з досадою:

— От ніколи б не подумала, що з усіх проблем, саме коні стануть першими...

Ребека всміхнулася м’яко:

— Ну, не всім бути вершниками. Але не переживай, до вечора вже звикнеш. А якщо ні — прив’яжу тебе до сідла.

— Дуже дотепно, — буркнула Амілія, — я — радник, а не річка.

Попереду Астель обернувся, почувши фразу, й мовив, вже не так холодно як завжди:

— Але з твоїм рівнем сарказму точно могла б керувати загоном.

— Не дражніть її, — крикнув Клід, їдучи поруч, — Бо якщо я почну, це все не зупиниться.

Торін мовчки позіхнув і знову перевів погляд на ліс попереду.

— Навіває спогади, так? — мовила Ребека, скоса поглядаючи на Торіна й Ніліана, згадуючи їхню давню пригоду.

— Так, тільки минулого разу там було купа снігу, — відповів Торін, усміхаючись. — Бо ж геній вирішив, що Печать Вічності в столиці льоду! Але я не скаржуся! — додав він з удаваною образою.

Ніліан, який до цього мовчки читав якийсь сувій, підвів погляд і спокійно зауважив:

— Тоді я ще не знав, де саме вона могла бути. Це було обґрунтоване припущення.

— О, завдяки таким припущенням я й отримав свій лук! Холодно отримав, між іншим, — не вгавав Торін. — Сподіваюся, цього разу через твої геніальні ідеї я не натраплю ще на якусь відьму?

Ребека засміялася:

— Ой, та годі вже! Що, пробачити не можеш, недо-герцогу? Нам тоді тільки по п’ятнадцять було! Вісім років пройшло, а він усе пам’ятає...

— Схоже, вам весело було, — гмикнув хитро Клід, переглядаючись з Астелем.

Амілія тільки похитала головою, слухаючи їхні розмови. Усередині вона відчувала теплий спокій — хоч навколо їх чекали небезпеки, поруч були ті, хто справді міг витримати будь-яку бурю.

Клід повернувся в сідлі, окинувши поглядом усіх і, насупивши брови, запитав: