Fill - Серенада Ваяланда 2, Fill

Розділ 10

 

Сонце щойно піднялося над горизонтом, коли ворота східного замку повільно відчинились. Шестеро вершників — мовчазні, зібрані, кожен із власними думками — рушили в путь. Попереду лежав далекий, небезпечний маршрут, в кінці якого — уламки сили, що могла змінити хід війни.

Амілія їхала поруч із Ніліаном. Її очі, уважні як завжди, слідкували за дорогою, та в голові крутилося безліч політичних сценаріїв. Торін час від часу змінював позицію в загоні, перевіряючи простір навколо. Ребека — спокійна, вивчала ауру місцевості, мовчки концентруючись. Клід і Астель, йдучи осторонь, перекидались короткими фразами, обговорюючи тактику, якщо доведеться зустрітись із нордалінськими стежами.

Це була перша мандрівка такого рівня — не просто військова, а місія на грані магії, політики й давньої сили.

Перший день минав спокійно, але всім було очевидно: це — лише тиша перед бурею.

Амілія сиділа на коні разом з Ребекою, міцно тримаючись за неї. Їхня хода була повільною й обережною — не тому, що Ребека не вміла керувати конем, а тому що Амілія зовсім не вміла їхати верхи. Вона вже кілька разів зітхнула з досадою:

— От ніколи б не подумала, що з усіх проблем, саме коні стануть першими...

Ребека всміхнулася м’яко:

— Ну, не всім бути вершниками. Але не переживай, до вечора вже звикнеш. А якщо ні — прив’яжу тебе до сідла.

— Дуже дотепно, — буркнула Амілія, — я — радник, а не річка.

Попереду Астель обернувся, почувши фразу, й мовив, вже не так холодно як завжди:

— Але з твоїм рівнем сарказму точно могла б керувати загоном.

— Не дражніть її, — крикнув Клід, їдучи поруч, — Бо якщо я почну, це все не зупиниться.

Торін мовчки позіхнув і знову перевів погляд на ліс попереду.

— Навіває спогади, так? — мовила Ребека, скоса поглядаючи на Торіна й Ніліана, згадуючи їхню давню пригоду.

— Так, тільки минулого разу там було купа снігу, — відповів Торін, усміхаючись. — Бо ж геній вирішив, що Печать Вічності в столиці льоду! Але я не скаржуся! — додав він з удаваною образою.

Ніліан, який до цього мовчки читав якийсь сувій, підвів погляд і спокійно зауважив:

— Тоді я ще не знав, де саме вона могла бути. Це було обґрунтоване припущення.

— О, завдяки таким припущенням я й отримав свій лук! Холодно отримав, між іншим, — не вгавав Торін. — Сподіваюся, цього разу через твої геніальні ідеї я не натраплю ще на якусь відьму?

Ребека засміялася:

— Ой, та годі вже! Що, пробачити не можеш, недо-герцогу? Нам тоді тільки по п’ятнадцять було! Вісім років пройшло, а він усе пам’ятає...

— Схоже, вам весело було, — гмикнув хитро Клід, переглядаючись з Астелем.

Амілія тільки похитала головою, слухаючи їхні розмови. Усередині вона відчувала теплий спокій — хоч навколо їх чекали небезпеки, поруч були ті, хто справді міг витримати будь-яку бурю.

Клід повернувся в сідлі, окинувши поглядом усіх і, насупивши брови, запитав:

— Добре, а як ви, генії, збираєтесь той артефакт знаходити? Уявіть собі: один з уламків Ваяланду міг бути затягнутий в печеру. Мої дракони — ті ще сороки, все блискуче тягнуть до себе. Що тоді?

Ніліан, здавалось, навіть не почув — все ще вдивлявся у свій сувій. Але Ребека відповіла замість нього, з притаманною їй легкістю:

— Ми шукаємо манове світло. У всіх артефактів є слід мани, але яскраве випромінювання буває лише у зламаних. Цілі артефакти — мовчазні. А уламки — ні. Вони відгукуються, особливо на мої закляття.

Вона трохи нахилилася вперед, спираючись ліктем на сідло, й додала, глянувши на Кліда:

— А щодо вас… У ядер дракона є щось подібне? Вони теж випромінюють?

Клід хмикнув, ледь усміхаючись:

— Ну… можна і так вважати. Якщо вмієш слухати — ядра кричать. Особливо, коли поруч хтось хоче їх забрати.

Амілія поглянула на нього з цікавістю, але нічого не сказала. Її думки були зайняті іншим.

Дорога йшла через ущелину, звідки тягнуло холодом, хоча навколо давно вже панувала весна. Скелі ставали вищими, а вітер — тихішим, зате напруженість у повітрі зростала з кожним кроком. Десь далеко над головою пролунало каркання крука.

Раптом Ребека сіпнула повіддя і нахилилася трохи вбік:

— Стій… — прошепотіла вона.

Усі зупинилися.

— Що таке? — обернувся Торін.

— Тут… є відлуння, — мовила Ребека, вказуючи на вузький прохід між скелями, де росли лише мох і покручені кущі. — Дуже слабке, але це точно мана. Немов щось намагається знову зібрати себе. Один із уламків?

Ніліан відклав сувій і спрямував пальці вперед. Вітер навколо завмер.

— Вона права, — сухо мовив він. — Але це… дивно. Мана стиснута. Її ніби… ховають.

Клід звузив очі:

— Ховають? Це вже точно не дракон. Якщо щось і ховає ману — то або пастка, або…

— Або артефакт у руках того, хто знає, що робить, — закінчила за нього Астеля.

— От і перевіримо, — спокійно сказала Амілія. — Ребеко, можеш повести?

Ребека кивнула і зістрибнула з коня.

— Ідемо. Але тихо. Тут не так безпечно, як здається.

Вони дійшли до краю ущелини. Всі були впевнені, що там хтось стоїть — відчуття присутності було надто очевидним, але на місці вже нікого не було. Лише легкий шурхіт дерева — такого, на яке ніби щойно хтось стрибнув.

— Торін, — тихо гмикнув Ніліан.

Торін одразу кивнув, не вагаючись. Дістав лук і швидко попрямував у бік лісу, очима пильнуючи кожне дерево. Його слух був зосереджений, тіло напружене — ніби струна. Не відпускаючи натягнутої титиви, він піднявся трохи вище, де можна було краще розгледіти місцевість.

— Що ж... — злегка прикусив губу й тихо прошепотів до себе, з відтінком роздратування — прослизнув, значить... Давненько мене ніхто не обігрував...

Він повільно озирнувся до інших:

— Нікого нема. Я так розумію — уламок ще на місці?

Ніліан кивнув і присів біля самої землі. Його долоня лягла на ґрунт — тонке тремтіння, ледь відчутне, пробігло крізь пальці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍