Fill - Серенада Ваяланда 2, Fill

— Добре, а як ви, генії, збираєтесь той артефакт знаходити? Уявіть собі: один з уламків Ваяланду міг бути затягнутий в печеру. Мої дракони — ті ще сороки, все блискуче тягнуть до себе. Що тоді?

Ніліан, здавалось, навіть не почув — все ще вдивлявся у свій сувій. Але Ребека відповіла замість нього, з притаманною їй легкістю:

— Ми шукаємо манове світло. У всіх артефактів є слід мани, але яскраве випромінювання буває лише у зламаних. Цілі артефакти — мовчазні. А уламки — ні. Вони відгукуються, особливо на мої закляття.

Вона трохи нахилилася вперед, спираючись ліктем на сідло, й додала, глянувши на Кліда:

— А щодо вас… У ядер дракона є щось подібне? Вони теж випромінюють?

Клід хмикнув, ледь усміхаючись:

— Ну… можна і так вважати. Якщо вмієш слухати — ядра кричать. Особливо, коли поруч хтось хоче їх забрати.

Амілія поглянула на нього з цікавістю, але нічого не сказала. Її думки були зайняті іншим.

Дорога йшла через ущелину, звідки тягнуло холодом, хоча навколо давно вже панувала весна. Скелі ставали вищими, а вітер — тихішим, зате напруженість у повітрі зростала з кожним кроком. Десь далеко над головою пролунало каркання крука.

Раптом Ребека сіпнула повіддя і нахилилася трохи вбік:

— Стій… — прошепотіла вона.

Усі зупинилися.

— Що таке? — обернувся Торін.

— Тут… є відлуння, — мовила Ребека, вказуючи на вузький прохід між скелями, де росли лише мох і покручені кущі. — Дуже слабке, але це точно мана. Немов щось намагається знову зібрати себе. Один із уламків?

Ніліан відклав сувій і спрямував пальці вперед. Вітер навколо завмер.

— Вона права, — сухо мовив він. — Але це… дивно. Мана стиснута. Її ніби… ховають.

Клід звузив очі:

— Ховають? Це вже точно не дракон. Якщо щось і ховає ману — то або пастка, або…

— Або артефакт у руках того, хто знає, що робить, — закінчила за нього Астеля.

— От і перевіримо, — спокійно сказала Амілія. — Ребеко, можеш повести?

Ребека кивнула і зістрибнула з коня.

— Ідемо. Але тихо. Тут не так безпечно, як здається.

Вони дійшли до краю ущелини. Всі були впевнені, що там хтось стоїть — відчуття присутності було надто очевидним, але на місці вже нікого не було. Лише легкий шурхіт дерева — такого, на яке ніби щойно хтось стрибнув.

— Торін, — тихо гмикнув Ніліан.

Торін одразу кивнув, не вагаючись. Дістав лук і швидко попрямував у бік лісу, очима пильнуючи кожне дерево. Його слух був зосереджений, тіло напружене — ніби струна. Не відпускаючи натягнутої титиви, він піднявся трохи вище, де можна було краще розгледіти місцевість.

— Що ж... — злегка прикусив губу й тихо прошепотів до себе, з відтінком роздратування — прослизнув, значить... Давненько мене ніхто не обігрував...

Він повільно озирнувся до інших:

— Нікого нема. Я так розумію — уламок ще на місці?

Ніліан кивнув і присів біля самої землі. Його долоня лягла на ґрунт — тонке тремтіння, ледь відчутне, пробігло крізь пальці.

— Він не забрав уламок. Можливо, тільки перевіряв.

— Або попереджав, — тихо додала Ребека. — Мовляв: "Я знаю, що ви тут".

— І, схоже, не він один, — додав Клід, нахилившись, щоб роздивитись ледь помітні відбитки на моху.

Амілія стояла спокійно, але її погляд весь час ковзав по деревах, уважно, майже хижо.

— Часу обмаль, — мовила вона. — Якщо хтось уже був тут, значить, інші теж дізнаються. Знайдемо уламок і рушимо далі.

— Обережно, — мовив Ніліан, зосереджено вдивляючись у джерело світла. — Він стабільний, але ледь-ледь. Торкнемося без підготовки — можемо активувати пастку або щось гірше.

Ребека вже тримала в руці срібний кристал із зачарованим обідком.

— Я знаю, що робити, — впевнено сказала вона й обережно попрямувала до заглиблення у скелі, де мана світилася тьмяно-блакитним світлом.

Ребека не поспішала. Вона обережно підняла камінь і, звернувши увагу на його слабке світло, вимовила кілька заклинань. Її руки спочатку почали світитися теплим жовтим світлом, яке поволі огорнуло камінь. Магія очищення, що походила від неї, як м'яка хвиля, торкалася поверхні артефакта, випромінюючи легке сяйво.

— Очищено, — промовила Ребека, коли світло згасло, а камінь став стабільнішим, менш пульсуючим.

Ніліан уважно спостерігав за її діями, і вже наступного моменту його руки здригнулися від магічної концентрації. Він підняв обидві долоні, зосереджуючи свою магію. Кристали в його очах блиснули, коли він почав стабілізувати артефакт. Повітря навколо нього стало прохолодним, а магія, як ледве помітний вітерець, охопила камінь, стабілізуючи його.

— Готово, — сказав Ніліан, відводячи руки.

Камінь більше не пульсував так хаотично. Тепер він став більш передбачуваним і безпечним.

— Важко було? — поцікавилася Ребека, повертаючи камінь у руки.

— Можна сказати, що так, — відповів Ніліан з посмішкою. — Але тільки для тих, хто не звик до подібних речей. Тепер ми можемо далі рухатись.

Амілія подивилася на всіх, після чого злегка кивнула:

— Часу не так багато. Вирушаємо.

Торін, який усе це спостерігав, знову вивів свій лук і обережно оглянув навколишні дерева.

— Ніхто не слідкує. — сказав він.

Ніхто не відповів словами, але вирази облич сказали більше, ніж будь-які слова.

— Тепер ми готові, — сказав Амілія. — Підемо.

Всі зібралися і почали рушати, залишаючи ліс позаду.

...

Десь далеко, настільки що герої навіть не могли помітити, на височезному дереві почувся захеканий, але солодкий, мов мед, голос:

— Настрибалася... Мене помітили? Але... Хто вони, і що роблять в лісі Нордана? Хм? Підозріло...

Голос затих, і лише шум лісу залишився в повітрі. Та ось вона підвелася з дерева, ніби вийшла з його тіні. Пройшовши ще кілька кроків, вона оглянулася, а потім, мимоволі приховавши свою присутність, сказала: