Йо Томас - Кров. Діти ночі, Йо Томас

— Проти духів, демонів, потойбічного метал не допоможе. Ми ж не в комп'ютерній грі. Тут срібні кулі, осикові кілки чи святі мощі — не проконають, — тихо промовив він.

Белла підвелася, підійшла до шафи й витягла з рюкзака стару книгу. Вона поклала її на стіл, відкрила на сторінці з намальованим дерев’яним тризубом, сплетеним з терну й кропиви.

— Це не зброя у звичному сенсі. Це знаки. Мітки. Старі печаті. Якісь із них працюють — можливо, як фокус думки, можливо, як сигнал для Тіні. Ми можемо зробити подібні амулети — тримати при собі.

— Але якщо нас затягне… — Гражина різко обернулась. — Якщо щілина спробує знову поглинути — ми не зможемо просто втекти.

Володимир відкинувся на спинку крісла, потягнувшись за напівзапаленим цигарем, але передумав.

— Я можу зібрати старий Калаш з дуловим глушником. Вистрілити ним у пітьму, якщо доведеться. У мене ще зберігся гексоген (вибухівка підвищеної потужності). Якщо ми зможемо зафіксувати щілину — я підірву її до чортової матері.

— Що як це тільки зробить гірше? — заперечила Белла.

Гражина стисла зуби.

— Тоді ми зробимо ще гірше. І виживемо.

Кімнату на мить охопила тиша. Потім Володимир вкинув у рюкзак ліхтар, кілька амулетів і флягу.

— Значить, рушаємо завтра на світанку. До млина. І кожен бере з собою те, чим вірить себе захистити.

— І віру, — прошепотіла Белла. — Бо без неї — нас знищать за секунду...

З-за вікна, війнуло холодом.