Луцій Анней Сенека - Діалоги

мені, не дозволить урвати в себе бодай крихту часу. Його життя найдовше саме тому, що увесь той час, коли воно тривало, — був його часом. Жодного його шматочка не залишив необробленим{22}, запущеним, жодного — в чужі руки не віддав; не знайшов нічого аж такого вартісного, за що б готовий був розрахуватися своїм часом, — найощадніший його сторож і господар. Тому-то йому не бракувало часу. А як же не бракуватиме тим, чиє життя розтягує по шматочках усяк, кому лиш заманеться?

Але не думай, що й самі вони колись таки не спохопляться своїх втрат. От послухай будь-кого з тих, кого привалило його власне щастя, — й почуєш, як такий, чи серед натовпу клієнтів, чи то під час судових засідань, чи при ще якійсь там почесній мороці, час од часу аж зойкне: «Жити не дають!» Ще б пак! Усяк, хто бере тебе за адвоката, — відбирає тобі життя. А скільки днів украв у тебе он той звинувачуваний? Скільки — той кандидат? А скільки он та стара, що вже втомилася хоронити своїх спадкоємців? А скільки той хитрун, що, вдаючи хворого, підживляє жадобу захланних на його гаманець? А скільки той можновладний друг, який тримає вас не задля дружби, а задля показу? Візьмися, кажу, за облік, зроби підрахунок дням свого життя — й побачиш: у тебе їх лише декілька, та й то хіба ті, що іншим людям не знадобилися.

Той, хто марив фасціями{23} і, врешті, їх отримав, уже хоче скласти їх — нетерпеливиться: «Коли ж то цей рік закінчиться?» Інший влаштував ігри{24}, покладаючи великі сподівання на щасливий жереб — і вже нарікає: «Коли ж то я позбудусь того?» А ось цей, володар усього форуму, адвокат, кому й кроку ступити не дають, той, хто збирає довколо себе такий тлум, що ледь докрикується до задніх рядів, — «Коли ж то, — зітхає, — настануть вільні від судових справ дні?». Ось так кожен і підганяє, стрімголов жене своє життя, прагнучи завтрашнього, гидуючи — сьогоднішнім.

Хто ж використовує для себе кожну крихту часу, хто кожен день укладає так, мовби у тому дні — все його життя{25}, той ані не жадає завтрашнього, ані його не боїться. А й справді, яку ще незвідану насолоду може подати йому майбутня година? Все ж — відоме, все, щоб бути ситим, спожито. Про інше, якщо на те їхня воля, хай подбають випадок і фортуна: його життю вже ніщо не загрожує. Можна тут щось додати, але — не відняти: так і ситого на гостині{26} можна ще чимось почастувати; він візьме з ввічливості, але — не з жадоби. Тому-то, побачивши когось посивілого і зі зморшками на обличчі, не думай, що він довго прожив: міг він не прожити — пробути довго на землі{27}. Таж не скажеш, що довге плавання відбув той, кого, щойно він вийшов з гавані, шалена буря кидала туди-сюди, а супротивні вітри гонили й гонили тими самими водами по колу? Він, кажу, не плавав — довго метався, забавкою вітрів, між хвилями.

VIII

Завжди дивуюся, коли бачу, як то люди просять вділити їм час, і як легко інші на те погоджуються. До того ж і ті, й ті беруть до уваги лише те, для чого потрібен їм той час, і ніхто не зважає на сам час, начебто ті нічого не просили, а ті — не давали. Найдорогоцінніша річ — то наче якась забавка для них. Оманою є те, що ця річ — безтілесна, що бачити її не можна, тож і цінують її найдешевше, радше — ніяк не оцінюють. Люди аж тремтять, настільки це дорого їм, беручи річну чи одноразову платню — вкладають у неї свою працю, старання, наполегливість. Часу ж ніхто не цінує, так уже, направо й наліво, розкидається ним, мовби задарма його отримує. Але глянь на тих людей, коли вони хворі, коли смерть уже на порозі, — коліна лікарів обніматимуть{28}; глянь на засуджених до страти — готові геть усе віддати, тільки б життя продовжити: така вже непослідовність у почуттях!

Якби кожен міг порахувати роки свого подальшого життя, як минулого відраховує, то як же ж той, кому мало залишилося, тремтів би над тим остатком, заощаджував би його! Та навіть мізерним залишком, якщо точно знаєш, скільки його, розпоряджатися неважко. Особливої ж ощадності потребує те, що будь-коли може вичерпатись.

Але не думай, що люди й не підозрюють, яка то дорога річ — час: звикли ж бо запевняти тих, хто їм найлюбіший, що ладні віддати за них не один рік свого життя{29}. І таки віддають, але, віддаючи, не розуміють ціни свого вчинку: позбавляють себе того, що їм не йде на користь. Позбавляють себе, так і не знаючи, чого ж вони, власне, позбавили себе. Тому-то так легко сприймають ту втрату, шкоди від якої оком не побачиш. Ніхто не віддасть тобі втрачених років, ніхто тебе — тобі ж не поверне{30}. Йтиме, раз уже розпочало свій шлях, наше життя — і ходи своєї ні не відкличе, ані не вповільнить. Нічим свого кроку не озвучить, нічим не викаже його прудкості — тихо спливе. Його не продовжить ані владарський наказ, ані народна ухвала: як пустилося воно в хід від першого ж дня, так і бігтиме — ніколи не відхиляючись, ніколи не затримуючись. Ти зайнятий, а життя твоє — збігає. Не за горами — смерть. А вже для неї, хоч-не-хоч, — таки доведеться вділити вільну годинку.

ІХ

Хіба є щось у світі, що глупотою дорівняло б тим, хто хизується своєю завбачливістю? Їхні заняття аж надто клопітні: коштом свого ж таки життя вони намагаються покращити своє життя. Снують далекосяжні задуми, але ж відкладати щось на майбутнє — хіба це не найрозтратніше марнування часу? Відкладаючи на завтра, забираємо у себе сьогоднішній день, обіцянкою майбутнього позбавляємо себе теперішнього. Найбільшою перешкодою життя є очікування: залежне від завтрашнього, воно втрачає сьогоднішнє. Розпоряджаєшся тим, що перебуває іще в руках фортуни, а втрачаєш те, що у твоїх руках. Куди зазираєш? Куди сягаєш думкою? Таж усе, що має бути, — непевне. Зараз живи! Ось же що промовляє найвеличніший співець{31} і, наче божеством натхненний, рятівну пісню співає: