Йоанна Овсієнко - Смертоносний круїз, Йоанна Овсієнко

8. Слід

Якщо першу смерть на круїзі ще можна було приховати, то з другої зробити б це аж ніяк не вдалося, так як налічувалося надто багато свідків, що за жодних обставин не збиралися мовчати про те, що сталося, і вимагали знайти вбивцю, занепокоєні можливістю стати наступними жертвами.

У такій ситуації не існує очевидного сценарію того, як слід чинити. Керівництво екіпажу ж приймає рішення ізолювати всіх пасажирів у власних каютах і виставити всюди охорону, щоб більше ніхто не постраждав до прибуття до наступного порту, де можна було б запросити на борт детективів для професійного розслідування.

І хотілося б вірити, що такі міри безпеки гарантують мою безпеку, проте мене все ж гризе тривожне передчуття. Усе-таки шанси на те, що культ так просто залишить свої плани, украй мізерні.

— Просто повірити не можу… — Артур привертає мою увагу тихим бурмотінням.

Щойно ми повернулися до каюти, він налив собі міцного віскі та почав нервово ходити туди-сюди вітальнею. Очевидно, побачене справило на нього надзвичайно сильне враження, що й недивно, враховуючи, що раніше йому взагалі ніколи не доводилося стикатися з людською смертю. Як би я не старалася, але мені так і не вдалося відгородити його від такої неймовірної жорстокості.

Підходжу до Артура та в заспокійливому жесті кладу руки йому на плечі.

— Незважаючи на всю жахливість ситуації, ми зможемо пройти через це, — запевняю його, бажаючи й самій повірити в істинність даних слів.

Відчуваю, як м’язи Артура трохи розслабляються під сорочкою. На його вустах з’являється слабка вдячна усмішка.

— Разом?

Одне слово включає в себе все те, що не передати навіть у величезній промові. Дивлячись у його чисті очі, я одразу ж усе розумію.

— Разом.

Ми цілуємося, аж доки несподівано не лунає стукіт у двері. Відчинивши їх, бачу зоставлений столик на колесиках, заповнений вишуканими закусками.

— Що там? — цікавиться Артур.

— Схоже, екіпаж кораблю вирішив задобрити ізольованих пасажирів делікатесами.

Перевожу столик до дивану, на якому ми й вмощуємося. Страви свіжі та виглядають настільки апетитно, що годі впоратися зі спокусою посмакувати ними.

— Непоганий спосіб вони вигадала, щоб відволікти гостей, — стверджує Артур.

Його рука тягнеться за брускетою з сиром, томатами та оливками. Я ж тим часом усе ніяк не можу визначитися між тарталеткою з чорною ікрою та канапе з лососем і авокадо.

— Ох, Єва, це смакує просто… — та Артур не спроможний завершити фразу, оскільки очі його заплющуються і чоловік миттєво відключається.

Коли голова його безвільно опускається на груди, а недоїдена брускета випадає з рук, до моєї души проникає безжалісний страх, що сталося найгірше. Та, на щастя, у нього вдається виявити пульс, що в поєднанні з рівномірним диханням указує, що до їжі підмішали всього-навсього снодійне.

Звісно, я знала, що культисти скоро прийдуть по мою душу, але все ж не очікувала, що цей момент настане прямо зараз і саме таким чином. У будь-якому разі, без бою здаватися я не збираюсь.

Як практично всі мисливці на нечисть, Краснії завжди могли покрасуватися величезним арсеналом зброї, та я завжди надавала перевагу класичному кинджалу, оскільки він здається мені найбільш практичним варіантом при ближньому бої та, при тому, зручним у транспортуванні.

Ох як же зараз доречно, що я вирішила не залишати цей предмет вдома, а прихопити з собою в круїз про всяк випадок. Дістаю з сумки кинджал, міцно стискаю руків’я та рішуче крокую до дверей, що є єдиним місцем, звідки можна очікувати атаки.

Аналізуючи ситуацію, розумію, що бою у жодному разі не вдасться уникнути, тому вирішую скористатися елементом несподіванки та напасти першою. Такий хід абсолютно точно забезпечить мені хоч якусь перевагу.

Причаївшись коло дверей, терпляче чекаю на непрошених гостей. Як і передбачалося, вони з’являються доволі швидко, вміло зламавши замок.

Точніше кажу, переді мною постає всього-навсього одна особа. Повірити не можу, яка самонадіяність! Очевидно, культ вирішив, що я, як і Артур, скуштую брускети та лежатиму без свідомості, тому не стали йти сюди всі разом. Це було їхньою великою помилкою.

Не втрачаючи часу даремно, одразу ж кидаюсь на гостя, та він, на диво, спритно відхиляється від клинка, неначе йому заздалегідь було відомо про мій маневр. Намагаюсь нанести ще кілька ударів, але жоден з них не досягають надто швидкої цілі.

Коли ж я на секунду зупиняюсь, щоб перевести подих, мій опонент не втрачаю можливості самому напасти. Важке тіло навалюється на мене з усієї сили, змушуючи повалитися на підлогу. Не встигаю я й кліпнути, як міцні руки стискають мої зап’ясть коло голови, так що порухатися просто неможливо, незважаючи на всі зусилля.

— Агов, вгамуйся. Це всього лише я.

До болі знайомий голос змушує мене завмерти та уважно придивитися до нападника, що насправді не так уже легко, враховуючи вельми тьмяне світло в каюті. Кого-кого, а його я точно не очікувала побачити перед собою в таких обставинах.

— Віталік? Що це все означає? — обурено вимагаю пояснень у свого колишнього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍