Іво Брешан - Азартні ігри з долею

результатів. Прохання до всіх, хто володіє інформацією про зниклу дівчину чи десь її бачив, негайно вийти на зв’язок...

Далі Франко не читав. Відразу йому згадалося, що Ретеля не було на прощанні; першою думкою, яка промайнула в його голові, була: якщо він вже тоді був на кораблі, а ніхто з них, навіть Ана, про те не знав? Це його настільки схвилювало, що він тієї ж миті підхопився з місця і, швидко, замість своїх легких та елегантних кроків поволі, помчав з найбільш можливою швидкістю до міста, а далі — до готелю, аби про всі ці обставини поговорити з Бонетті. Проте, коли він минав Страдун, помітив перед міською кав’ярнею Ретеля й отця Луку, які сиділи та розмовляли. Виглядало збоку так, наче між ними назрівала сварка через предмет їхньої розмови, тож вони нічого не помічали навколо себе. Тюдор не зміг побороти бажання підійти до них ближче, залишаючись непоміченим, аби дізнатись причину їхньої суперечки. Проте йому вдалось почути уривчасті фрагменти, які не занадто йому допомогли. Ретель щось запекло доводив отцеві Луці; можна було почути лише деякі його репліки, як-от: «Це моє життя... як ти міг?... я сам так вирішив... розумієш, я!... За яким правом ти втручаєшся?... І за чий рахунок?» Отець Лука промовляв дуже тихо й смиренно, намагаючись його в чомусь переконати. З усього, що він сказав Регелеві, Тюдор ясно почув лишень таке:

— Зберися, Серафіне! Вона не на твоєму боці. Ти захисник. А вона писака, яка з допомогою іноземних сил криміналізує та опорочує Вітчизняну війну. Те, що вона могла зробити завтра, могло тебе відправити на лаву підсудних...

Ретель нічого не встиг на це відповісти, бо саме цієї миті побачив Тюдора і замовк, а тоді (оскільки йому відразу вся несамовитість і злість з голови випарувалась) миттєво перетворився на людину, яка страждає від пекельного болю.

— Пробачте, якщо завадив! — Почав говорити Тюдор. — Припускаю, що мова йде про ті події, які потрапили в сьогоднішні газети...

— А про що ж іще, професоре... — відповів Ретель з виглядом глибоко нещасної людини у відчаї. — Якби я міг принаймні передбачити якусь небезпеку, ніщо мене не зупинило б від того, аби встигнути на корабель, ніщо. Ми ж про все домовились! Вона покине нареченого і вийде за мене! Вона навіть знайшла мені роботу телефоном там, у Рієці, в готелі «Континенталь». Я вже навіть купив квиток на корабель.

— Ні, ні, нема сенсу так перейматись й побиватись! — одразу ж змінив тон і отець Лука. — Чому ти думаєш про найгірше? Ще ж нічого не відомо. Може, під час подорожі вона дізналась про щось, що могло б їй стати чудовим матеріалом для репортажу, от вона й вийшла у Спліті. Хвар є менш імовірним. Можливо, що вона може з’явитись будь-якої миті. Спліт — велике місто й нелегко там знайти когось, хто туди прибув і нікого про це не попередив.

— Але вже минуло три дні! За ці три дні мусило щось статись: або вона мала знайтись, або повернутись додому.

— Покладись на милість Божу, Серафіне! Молись! Тепер бачиш, що цей твій язичницький фатум, у який віриш, — брехливий і оманливий. А може, навіть і сатанинське знаряддя.

— Існує він, існує, отче! Просто іноді Доля прихильно ставиться до людини, а іноді ні. Доки я був на війні, я про це не думав. Я цілком віддав себе їй, я підкорився її керівництву. А тепер я став помічати: потрібно мені те чи інше, і все одно, врешті-решт, виходить безглуздя. Я зійшов з того шляху, по якому доля мене вела, і так вона мені помстилась.

— А скажи мені, Серафіне, — втрутився Франко. — Що тобі завадило встигнути на прощання?

— Дістав звістку, що мій дядько у Чіліпах на смертному одрі й що завтра похорон. До біса і дядька, і того, хто мені його дав! Потрібно було дослухатись до власного інстинкту, який мені наказував залишити похорон без уваги і піти з нею. Все одно дядькові вже було байдуже.

— Виглядало так, наче Ана, всупереч усьому, чекала на тебе.

— Звичайно, оскільки я їй певного не сказав... чи піду на похорон чи на корабель... Вагався я, ось у чому річ. І це моя найбільша помилка.

— То ти поїхав на той похорон?

— Ні, бо його не було. Коли я прибув туди, якісь люди мені сказали, що дядька перевезли до лікарні й що він живий. Він упав на винограднику з маслини і вдарився головою, тож деякий час був без тями.

— Помилка тутешнього священика! — додав отець Лука. — Почув від людей після меси, що старий смертельно хворий, і поширив звістку далі. Знаєте ж, як у маленьких селах за лічені хвилини з мухи роблять слона.

— Помилка! — знову спалахнув Ретель. — Чи, може, плітка? Га, отче?

— Добре, добре, не будемо зараз про це, — примирливо мовив отець Лука.

— А хто ті люди, з якими ти там говорив, Серафіне? — запитав Тюдор.

— Не знаю, ні хто, ні як їх звуть. Мабуть, місцеві. Я не хотів більше там затримуватися, тож одразу помчав назад, сподіваючись ще встигнути на корабель, проте мені не пощастило.

— Чекай, чекай. Тут щось неясно. Якщо у вас така велика любов, чому ти відразу ж після Чіліпів не сів на автобус і не поїхав за нею до Рієки? І як це так, що ти до цього моменту не знав, що з нею?

— Мав роботу, але... То довга розмова, професоре. І пов’язана з деякими речами, про які я не хотів би говорити.

Тюдор усвідомив, що, мабуть, мимохіть вплутався у щось неприємне; до того ж його підганяло те, що мусив якнайшвидше поговорити з Бонетті, тож він підвівся і попрощався. Проте піднявся і Ретель — у нього починалася робоча зміна. Тож вони разом покрокували до готелю. Увесь час, поки вони йшли, Франко мовчав, а Ретель скаржився; він говорив, як зараз на своїй шкірі відчув, що стоїки таки мали рацію, коли казали, що долі треба підкорюватися. А підкорюватися їй — це значить чинити правильні речі у правильний час, у чому він цього разу непоправно схибив. Цієї ж миті Тюдор на нього зиркнув, звузивши очі. «Якщо він все це сказав нещиро, — подумалось йому, — то такого видатного актора ще не бачили Дубровницькі літні