Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Хвилеподібне проникнення кочовиків до глибин Лісостепу фіксується даними археології[131].

Щодо часів після скіфо-перської війни, тобто V—IV ст. до н. е., можна говорити про правителів Великої Скіфії. Загальновизнаною є думка, що під час перської навали в Скіфії правили три царі. Їхні імена відомі з розповіді Геродота про події скіфо-перської війни — це Іданфірс, Скопасіс, Таксакіс. Традиційно головним з них називають Іданфірса, що очолив об'єднане скіфське військо та війська союзників. Згадка Геродота про трьох царів Великої Скіфії стала ґрунтом для поширеного в скіфології уявлення про існування у Скіфії трьох царств. При цьому чомусь забувають про те, що крім згадки про події скіфо-перської війни, ні у Геродота, ні в будь-якому писемному джерелі згадок про кількох (в даному випадку — трьох) царів немає. Нагадаємо, що серед царів «героїчного» періоду скіфської історії — передньоазіатських походів — згадуються два царі, один з котрих посідав другому — «...цар скіфів Мадій, син Протія» [Herod., І, 103]. Дуже цікаве повідомлення Геродота про генеалогію скіфських царів. У розповіді про скіфського мудреця Анахарсіса згадується: «...мені розповів Тімн, представник Аріапейта, що Анахарсіс з боку батька був дядьком Іданфірса, скіфського царя, і сином Гнура, внука Спаргапейта і сина Ліка... Іданфірс був сином Савлія, а Савлій був тим, хто убив Анахарсіса» [Herod., IV, 76]. Серед наступних царів Скіфії Геродот називає знову по одному царю — Аріапіф [IV, 76, 78], його син Скіл [IV, 78—80], брат Скіла — Октамасад, який став царем скіфів після його убивства [IV, 80].

Таким чином вимальовується лінія розвитку скіфської правлячої династії, наслідування в якій іде по чоловічій лінії: Прототій — Мадій...(розрив)... Спаргапіф — Лік — Гнур... Савлій — Іданфірс... Аріапіф — Скіл. Підкреслимо, що в усіх випадках йдеться про одного царя. Серед царів Великої Скіфії античні автори згадують Атея (про нього йтиметься пізніше).

Порівняно недавно з'явилися переконливі докази на користь існування ще одного скіфського царя, ім'я якого античні письмові джерела не повідомляють (рис. 12). Мовиться про царя Аргота[132], який згадується на персні, що належав царю Скілу.

Ретельний аналіз усього кола проблем, пов'язаних з цією знахідкою, дає змогу умовно датувати правління цього царя в межах 510—490 рр. до н. е. Якщо це справді так, то він правив після Іданфірса і перервав «...прямолінійну дистанційну традицію»[133]. Дослідник висловив слушну думку про те, що Аргот був дідом або дядьком Скіла. На часи правління Аргота припадають дуже важливі події в історії Великої Скіфії: укладання скіфо-одриського договору, похід скіфських військ до Херсонеса, спроба утворення скіфо-спартанського союзу для боротьби з персами (у зовнішній політиці), а також інтенсивні походи у Лісостеп — у внутрішній. Це переконливо свідчить про нього, як про видатного царя Великої Скіфії, можливо, засновника нової скіфської династії[134].

Становить інтерес особа царя Скіла. За свідченням Геродота [IV, 78], він був сином царя Аріапіфа. Загибель Скіла відноситься до 450 р. до н. е. Таким чином, для часу по смерті Аргота до вбивства Скіла (490—450 рр. до н. е.) відомі два імені скіфських царів — Аріапіфа та Скіла. Цілком можливо, що ті два царі заповнюють лакуну у 40 років. Це припущення імовірне, бо, судячи з тексту на персні, Аргот був родичем Скіла.

Трагічна історія Скіла відома з розповіді Геродота. Геродот, мабуть, побував в Ольвії невдовзі по смерті Скіла й тому його розповідь заслуговує на особливу довіру. Скіл «...народився від матері істріянки, а не від тамтешньої жінки, і його мати навчила еллінської мови та еллінської грамоти». Згодом, за деякий час Аріапейта підступно вбив Спаргапейт, цар агафірсів, і Скіл одержав царську владу. Любов до еллінської культури дорого коштувала царю. «Скіфи призначили своїм проводирем його брата Октамасада... і підняли повстання проти Скіла». Скіл втік до Фракії, але його видали скіфам, котрі стратили царя» [Herod., IV, 78—80].

Історія Скіла яскраво свідчить про характер відносин між скіфами та античними центрами, зокрема — з Ольвією. Аналіз обставин, пов'язаних з ім'ям цього скіфського царя, та використання комплексу інших джерел дають змогу зробити (може, дещо категоричний) висновок, що «Ольвія того часу була під контролем володарів Скіфського царства»[135]. В усякому разі, протягом першої чверті (тобто за часів Аргота та Аріапфа), а потім — і Скіла цей контроль поступово звужується[136].

Археологічні дослідження останніх років пам'яток Ольвійської хори є основою для висновку про те, що переважна більшість сільських поселень Нижнього Побужжя в першій третині V ст. до н. е. припиняють своє існування[137]. Але процес зменшення території ольвійської хори — сільськогосподарської округи — не мав абсолютного характеру. Частина хори продовжувала існувати протягом тривалого часу.

Тиск скіфів на античні центри південно-західного Причорномор'я (зокрема на Ніконій та його округу) демонструють ту саму картину — припиняє своє існування низка античних поселень на берегах Дністровського лиману[138].

Великий інтерес становить факт емісії монет з іменем Скіла у Ніконію в другій чверті V ст. до н. е. Монети литі з бронзи. На реверсі зображено колесо, а на аверсі — сову та літери з іменем царя. Зображення сови — емблеми Афін — може свідчити про орієнтацію царя на Афіни та його можливу роль у вступі Ніконію до Афінського союзу[139].

Цікаво складалися відносини між скіфами та греками на Боспорі. Далеко не мирні стосунки між ними почалися дуже рано. Якщо для VI ст. до н. е. є мало матеріалів[140], то для 80-х років V ст. до н. е. — вже набагато більше[141].

Слід згадати розповідь Геродота про суворий клімат Скіфії, «коли замерзає море Меотида та весь Боспор Кіммерійський. І скіфи... провадять по льоду воєнні походи та переганяють свої вкриті вози на протилежний берег, на землю сіндів» [IV, 28]. Шлях через Керченський півострів та протоку на територію Азіатського Боспору значних угруповань скіфів був звичайним напрямком військової активності скіфів і становив значну загрозу грекам Боспору, загрозу, з якою не можна було не рахуватися.

Дійшло до того, що на початку V ст. до н. е. відносини боспорців із скіфами загострилися настільки, що нормальний розвиток міст Боспору, зокрема Пантикапею, був перерваний приблизно на чверть століття[142]. Про це свідчать археологічні матеріали. На території близько десяти центрів Європейського та Азіатського Боспору чітко простежується шар значних пожеж та руйнувань першого десятиріччя V ст. до н. е. В деяких містах населення навіть залишало