Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta

15. Танці в клубі і баба Ніна в леопарді

У селі Яблунівка дискотеки були не просто забавою — вони були священним ритуалом. По п’ятницях сільський клуб перетворювався на Ватикан танцю: світло миготіло, колонки гуділи, підлога скрипіла, а баби — приходили. І серед усіх баб найбільше уваги завжди отримувала одна — баба Ніна.

Ніна була, як компот з чотирьох ягід: солодка, з кислинкою, трохи терпка і зовсім непередбачувана. Їй було 72, але це не заважало їй мати п’ять суконь з леопардовим принтом, дві зеброві блузи, три пари черевиків на підборах і одну балалайку. І вона вміла на ній грати. Так, балалайка. Її вона отримала від дядька з Алтайського краю ще в юності, і з того часу жоден вечір не проходив без хоча б трьох акордів.

Клуб відкривався о 19:00. Але баба Ніна приходила о 18:55. І завжди — з величним входом. Хустка, наче вітрило, пальто, що розліталося, як мантія супергероя, і балалайка через плече. На цей раз — у леопардовій сукні і чоботях з лаку. Погляд — як у королеви на параді.

— Ооо, пішла жара, — шепотіли молоді.

— Тримайтесь, парубки, — хихикали баби. — Вона прийшла.

Дід Панас, який був головним діджеєм на вечорі (він просто сидів біля магнітофона і вмикав касети), одразу поставив «Моряки» — пісню, під яку баба Ніна всіх виводила в танок.

— Ходімо, соколе, — сказала вона дідові Гнату.

— Я ж з палицею...

— То будеш махати нею, як диригент. Я поведу.

І повела.

Коли вона танцювала, навіть лампочка над сценою не витримувала — починала мигати частіше. Підлога скрипіла під каблуками, пітні дядьки витирали лоби, молоді сиділи на лавках, мов заворожені.

І тут почалось.

Десь під кінець «Цвіте терен», коли баба вже майже зробила фінальний оберт з переворотом (як на змаганнях із фігурного танцю, тільки в кирзових), у клуб увійшов Він.

Чоловік. Новенький. У кашкеті. З балалайкою. І... у леопардовій сорочці.

— Хто це? — шепотіла публіка.

— Новий сусід з Великої Калини. Каже, що музикант, — прошепотів хтось.

— Така сама сорочка! — прошепотіла ще хтось.

— Це знак! — вирішили всі.

Чоловік сів на сцену. Вийняв балалайку. Зіграв три ноти. І... Ніна зупинилась.

Погляди зійшлися. Балалайки — теж. Зал — замовк. Плівка — хруснула.

— Ви... — сказала вона.

— Я.

— Леопард?

— Звісно.

— Танцювати вмієш?

— Залежить, хто веде.

— Я веду.

І вони пішли. Танцювати.

Такого село не бачило з часу, коли згоріла комора на весіллі Ганни та Йосипа. Літаючі хустки, оберти, дуелі балалайок, “Карапет” у чотири руки. Піт, музика, блиск.

Навіть молодь вийшла на танцмайданчик — щоб не втратити момент.

Після танців вони сіли на лавку.

— Ви гарно граєте, — сказала Ніна.

— Ви теж. Але ще краще танцюєте.

— Вам є де ночувати?

— Ще не знаю.

— А у мене є балалайка і вільна кімната.

— Тоді, може, ще й чай?

— Тільки після ще одного танцю.

І от з того дня село знало: дві балалайки в унісон — то вже не просто музика. То історія.

А клуб у Яблунівці назвали:

 “Леопард. Танці. Назавжди”

І баба Ніна приходила туди щоп’ятниці. Вже не сама. А з партнером. І якщо хтось казав, що старість — це сидіти біля грубки й жалітись на тиск, то Ніна відповідала:

— Та тиск у мене тільки тоді, коли ставлять “Цвіте терен” і я не на сцені.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍