Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta

16. Руслан і ставок, де кумкає жаба-провидець

У селі Деревки, як і у всіх поважних селах, були свої легенди. Але одна з них била всі рекорди за популярністю: історія про жабу-провидицю, яка жила на ставку й пророкувала майбутнє.

Не якісь там загальні фрази типу «ти колись щось зробиш» — а конкретику: «вийдеш заміж цього літа», «буде дощ в день весілля», «візьмеш рудого — і будеш щаслива». І головне — "кому наступна весільна каша", як казала баба Варвара, найстаріша мешканка села і головна спостерігачка жабиної мудрості.

Сам ставок був звичайний. Округлий, зарослий очеретом, з качками, які вважали себе господарями, і рибою, яку давно вже ніхто не ловив. Але в центрі ставка, на круглому камені, щоразу в повний місяць з’являлась Вона.

Жаба.

Звісно, не всі її бачили. Але всі чули. Бо коли жаба починала кумкати по-особливому, вся округу затихала. Кури хилили голови, діти переставали бігати, навіть трактори на сусідньому полі зупинялись.

І тоді всі знали: пророцтво пішло.

Руслан не дуже вірив у це. Він був міський хлопець, приїхав у село до баби на літо «від інтернету відпочити». Йому було 18, худий, з рюкзаком, повним книжок, і скептичним виразом обличчя.

— Русланчику, сходи на ставок, послухай жабу, — казала баба.

— Бабо, та які жаби? У мене в місті Wi-Fi пророкує: якщо інтернет упав — буде дощ. Точно.

— Та то не просто жаба. То — пані доля. Але кому ж я це розкажу…

Одного вечора Руслан, знічев’я, пішов на ставок. Просто, щоб бабі не перечити. У кишені — телефон (бо ж без нього ніяк), у руках — пляшка квасу, в голові — повна відсутність віри в жабине телебачення.

Сів. Тиша. Ніч. Місяць — повний, як борщ на весіллі.

І тут — "КУУУУУУУУУУМ-К"

Руслан ледь не впустив квас.

— Що за…?

І далі — ще:

"КУМ-КУМ-КУМ-КУМК-КУМММ"

Звучало це... незвично. Як мелодія. Як фраза.

— Та ну… — прошепотів Руслан. — Це… ніби слова?

"Кум-кум" — коротко. Потім довго. Потім різко.

Наче хтось щось казав. І тут, крізь шум очерету, він почув голос баби Варвари. Вона завжди приходила на пророцтво першою.

— Прислухайся, хлопче! Якщо кумкає п’ять разів — буде весілля!

— Та ви серйозно?..

— П’ять кумків — наречений! Шість — наречена! Сім — каша! Дев’ять — буде ще й сварка!

Руслан сміявся. Але потім замовк. Бо жаба знову заговорила:

КУМ. КУМ. КУУУУМ. КУМ. КУМ.

— П’ять... — прошепотів хлопець.

— Ну все, — зітхнула баба Варвара. — Весілля. І ти в центрі, онуче.

Руслан пішов додому у змішаних почуттях. Він не вірив, звісно. Але... щось у тому було. Коли тебе серед ночі кличе жаба, важко не задуматись.

А вже наступного дня в селі з’явилась Вона.

Її звали Марічка. Приїхала з міста — як і Руслан. Але не в гості, а назавжди — разом з мамою, яка стала директоркою школи.

Руслан побачив її на базарі. Вона вибирала помідори.

— А вони точно стиглі? — спитала продавчиню.

— Як любов після весільної ночі, — відповіла та.

Руслан засміявся. Марічка — теж.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

— А ти новенька?

— Ага. Ти — місцевий?

— Тимчасово. І мене вчора жаба на тобі видала.

— Це... що?

— Довга історія. Ходімо, покажу ставок.

З того почалося. Щоденні зустрічі, прогулянки, розмови біля води, записки на корі. Руслан уже не сміявся з жаби. Він прислухався. Він вірив. Він чекав наступного пророцтва.

І воно прийшло.

Через місяць жаба кумкнула дев’ять разів. Всі ахнули.

— Сварка буде! — прорекла баба Варвара.

І справді — Руслан і Марічка посварились через дрібницю. Він сказав, що "не вірить у долю", вона — що "не вірить у нього".

Три дні мовчання. Дощ. Самота. Руслан пішов на ставок. Жаба мовчала.

— Кумкни, ну! — благав він. — Скажи, що ще не все!

Тиша.

Аж раптом — "кум..."

І більше нічого.

Але на ранок Марічка прийшла сама. Вона тримала у руці... жабу. Маленьку, зелену, з бантиком.

— Я її знайшла біля хати, — сказала. — Вона ж справжня?

Руслан усміхнувся. Обійняв. І зрозумів: жаба сказала головне.

Кум. Кум. Кохай.

Весілля зіграли восени. У запрошеннях написали:
  «Завдяки Жабі. Кумкніть з нами!»

А на тортах були фігурки: він — у фраку, вона — у сукні, а між ними — зелена жаба з короною.

І баба Варвара шепотіла:

— Я ж казала. Вона все знає. Жаба — не бреше.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍