Стівен Кінг - Керрі

class="p1">Гарґенсен мовчки перетнув кімнату, зупинився, ніби хотів сказати щось, а тоді вийшов, ледве стримавшись від задоволення важко грюкнути дверима.

Ґрейл протяжно видихнув. Неважко було помітити, від кого Кріста Гарґенсен отримала її свавільну впертість.

За хвилину прийшов заступник Мортон.

— Як пройшло?

— Час покаже, Морті, — сказав Ґрейл. Він скривився, глянувши на купку перекручених скріпок. — У всякому разі, на нього знадобилося сім скріпок. Який-не-який, а рекорд.

— Він подаватиме цивільний позов?

— Хтозна. Він похитнувся, коли я сказав про зустрічний.

— Ще б пак. — Мортон глянув на телефон на столі Ґрейла. — Мабуть, зараз уже час дати нашому куратору з округу знати про купу сміття, що в нас назбиралося, так?

— Так, — сказав Ґрейл, знімаючи слухавку. — Який я радий, що сплатив поліс на випадок втрати роботи.

— Я теж, — сказав вірний Мортон.

Із «Вибуху з тіні» (Додаток 3):

Керіетта Вайт здала такий короткий вірш у домашньому завданні з поезії в сьомому класі. Містер Едвін Кінг, який викладав у Керрі літературу, каже: «Не знаю, чому я його зберіг. Безперечно, вона не лишилася в моїх спогадах блискучою ученицею, і це зовсім не видатна строфа. Вона була дуже тиха, і я не пам’ятаю жодного випадку, коли б вона підняла на уроці руку. Але щось у цьому вірші ніби аж криком кричить».

Ісус стежить зі стіни,

Та обличчя його холодне.

Якщо він любить мене,

Як каже вона,

То чому я така самотня?

Поля аркуша, на якому написаний цей вірш, прикрашені великою кількістю хрестоподібних фігурок, які, здається, майже танцюють…

У понеділок по обіді Томмі був на бейсбольному тренуванні, тож Сью пішла до «Фруктової компанії Келлі» в центрі, щоб на нього почекати.

Відтоді, як шериф Дойл закрив розважальний центр після масштабного антинаркотичного рейду, «Фрукти Келлі» стали найбільше схожим на місце для дозвілля старших школярів закладом, яким могло похвалитися містечко Чемберлен (що розповзалося в усі боки). Його тримав відлюдний гладун на ім’я Г’юберт Келлі, котрий підфарбовував волосся чорним і вічно скаржився, що електронний кардіостимулятор от-от уб’є його струмом.

Місце поєднувало в собі овочевий магазин, автомат із газованими напоями й бензозаправку — надворі перед входом була іржава колонка заправки «Дженні», назву якої Г’юбі й не подумав зняти після того, як вона змінила власника. Він також продавав пиво, дешеве вино, масні книжечки й широкий вибір маловідомих цигарок, таких як Murads, King Sano та Marvel Straights.

Автомат із напоями був оздоблений справжнім мармуром, а ще в «Келлі» було чотири чи п’ять столиків з канапами для тих безталанних чи самотніх підлітків, котрим не було де напитися чи накуритися. У задній частині зали, за стелажем масних книжечок, переривчасто блимав вогниками прадавній пінбольний автомат, котрий завжди клинило на третій кульці.

Увійшовши туди, Сью одразу побачила Крісту Гарґенсен. Та сиділа за одним із дальших столиків. Її нинішній амурний інтерес, Біллі Нолан, гортав останнє число Popular Mechanics коло стелажа з журналами. Сью не розуміла, що заможна й Популярна Кріста знайшла в Нолані, який був наче дивакуватий мандрівник у часі родом із 1950-х: з його намащеним волоссям, чорною шкіряною курткою, прикрашеною застібками-блискавками, й «шевроле», що бубніло й деренчало своїми трубами.

— Сью! — гукнула до неї Кріста. — Підходь!

Сью кивнула й махнула рукою, хоч у її горлі паперовим змієм шугнула вгору неприязнь. Дивитися на Крісту було наче дивитися крізь напівпрочинені двері до роздягальні, де Керрі Вайт скрутилася на підлозі, закривши голову руками. Сью також очікувано відчула незбагненність і огидність власного лицемірства (помітного в помаху руки й кивку головою). Чому вона не може просто намертво її відрізати?

— Рутбіру за десять центів, — сказала вона до Г’юбі.

Г’юбі тримав справжній, зварений за всіма приписами рутбір[4] і подавав його у велетенських матових кружках 1890-х років. Трохи раніше вона з нетерпінням чекала, коли зможе сісти й неквапливо посьорбати з кружки та почитати книжечку, дожидаючи Томмі, — попри спустошливий вплив рутбіру на шкіру її обличчя, вона не могла від нього відмовитись, — але зовсім не здивувалася, коли зрозуміла, що саме зараз їй геть перехотілося його пити.

— Як серце, Г’юбі? — спитала вона.

— Ох, дітлахи, — сказав Г’юбі, знімаючи піну з кружки Сью столовим ножем і доливаючи до повної. — Нічого ви не розумієте. Я сьогодні зранку увіткнув до розетки бритву, а та взяла й пропустила всі свої сто десять вольтів просто через оцей стимулятор. Ви, дітлахи, й не знаєте, як воно, правильно?

— Мабуть, ні.

— Ні. Боже поможи, щоб ніколи й не дізналися. Скільки мій старий моторчик ще протримається? От побачите, дітлахи, коли я вріжу дуба, ті біснуваті урбаністи перетворять це місце на стоянку. З тебе десять центів.

Вона підсунула монетку по мармуровім прилавку.

— П’ятдесят мільйонів вольтів через мої старі труби, — похмуро сказав Г’юбі й подивився на свою трохи випнуту нагрудну кишеню.

Сью підійшла до столика Крісти й обережно прослизнула на вільне місце. Та мала дуже привабливий вигляд — чорне волосся перетягнуте зеленою, як листки конюшини, стрічкою, а притілена й приталена блузка підкреслювала випнуті пружні груди.

— Крісто, ти як?

— Серу метеликами від щастя, — сказала Кріста з надмірною безтурботністю. — Чула останні новини? Мене не пустять на випускний. Зате можна ручитися, що той гівножер Ґрейл вилетить з роботи.

Сью чула новини. Як і решта школи Юена.

— Татко подасть на них у суд, — вела далі Кріста. А тоді, через плече: — Біллі-і-і-і! Ходи привітайся до Сью.

Він кинув журнал і неквапливо підчовгав до них, засунувши великі пальці за перекручений шкіряний пасок так, що решта пальців вільно звисала в напрямку випнутої матні його вшитих «лівайсів». Сью відчула, як на неї наринуло відчуття нереальності, і вона поборола порив затулити обличчя долонями й божевільно захихотіти.

— Привіт, Сьюзі, — сказав Біллі. Він ковзнув на сидіння до Крісти й одразу почав масажувати їй плече. Обличчя в нього було геть порожнє. Він ніби пробував на м’якість яловичу вирізку.

— Думаю, ми все одно вломимося на випускний, — сказала Кріста. — На знак протесту чи щось таке.

— Правда? — це її непідробно здивувало.

— Ні, — відповіла Кріста, відмахуючись. — Не знаю. — Раптом її обличчя скривилося від люті, так само різко й несподівано, як утворюється торнадо. — Клятуща