Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

– Що, все настільки погано? – Кардаш саркастично посміхнувся і розвів руками. В його розумінні реальність ставала безнадійно поганою тільки тоді, коли тебе показують в новинах. Тобто, якщо ти змушений стирчати в «ящику», значить, справи твої по-справжньому кепські. Гіршого і бути в житті не може, коли ти «світишся» на публіку.

Вболівальники також незадоволено загуділи – суддя, на їхній погляд, прийняв чергове несправедливе рішення на користь суперника. Якби протягом матчу хтось невідступно споглядав за олігархом, то у нього б склалося абсолютне враження, що Кардаш всім серцем вболіває за свою команду, настільки синхронно співпадали емоції на майданчику і навколо нього й емоції та дії олігарха. І така людина у залі була. І саме зараз докладала Гуслякову по мобільному телефону про перебіг подій в ложі почесних гостей:

– Сидять… Про щось говорять… Нічого не чутно, дуже шумно тут, баскетбол… баскетбол, кажу, дуже багато людей, вболівальники кричать. Ні, вони не замовкають, а коли замовкають, ті також мовчать… Що роблять? Ну, вболівають.

Здалеку Кардаш був чимось схожий на французького актора Жана Рено, точніше, якщо трохи напружити уяву, то можна було б сказати, що він – старший брат того знаменитого іспанського француза: значно сивіший, гладкіший, нижчого росту, але щось спільне в зовнішності ці незнайомі і далекі за інтересами і місцем проживання люди таки мали.

Кардаш походив із багатодітної родини, що жила в глухому селі Західної України, в місцях колись масового проживання євреїв, – до намагання нацистами «вирішити питання остаточно» на початку 40-х років минулого століття під час Другої світової війни. Яким чином юнак потрапив у високі сфери великої політики, як став мільярдером і головним постачальником газу в країну, мало хто знав. Проте ще менше людей хотіло про це знати, тому що мало кого надихала доля тих, хто цікавився цим делікатним питанням і таки щось дізнався. Ходили чутки про міцні зв’язки Кардаша з російською мафією – такими, наприклад, відомими персонажами, як покійний Япончик або ще й досі вельми живий Сєва Могилевич, що уславилися в незабутніх лихих дев’яностих. А ще чутки про міцні зв’язки з нинішньою кремлівською верхівкою, що в свою чергу, історично була пов’язана з корпорацією ділків-цеховиків, і, звісно ж, «крадіями в законі», керівниками спецслужб і партійним апаратом комуністичної партії Радянського Союзу. Це те, що зазвичай називали одним простим коротким, наче постріл із глушителем, словом «мафія».

Але всі ці розмови велися поза межами публічного простору, лише інколи щось з’являлося в інтернеті, на маргинальних ресурсах, і то, очевидно, швидше виглядало дрібною помстою конкурентів, ніж бажанням спецслужб чи Інтерполу вивести багатомільярдні схеми на чисту воду.

Кардаш сидів на газовій трубі настільки міцно, що жоден наступний президент країни не наважувався його чипати, а коли наважувався, то з Росії тому миттєво надходила цидулочка – і конфлікт одразу залагоджувався. І от тепер, коли до влади прийшли начебто свої люди і можна було спокійно працювати, не озираючись на політиканів-шарлатанів, цих професійних проституток і патріотів-хабарників, саме зараз йому раптом засовували ножа в спину, а руки – в кишені ті, кого він сам, майже за ручку, приводив до влади, за кого закладався головою.

– Я розберуся з ними! – прошипів Кардаш. – Хрін він стане президентом ще раз! А синочка його по світах пущу!

– Ні, – похитав головою Лавочкін. – Це тобі не прищавий Пасічник із його набожним жадібним братом, і не Коса-дівоча краса! Так просто тут не пройде!

– Та я на Самого в Кремлі вийду. Хоч завтра! – Кардаш стукнув кулаком по коліну – трьохочковий кидок якраз пройшовся повз, і м’яч, прокотившись по дузі, підібрав здоровезний чорношкірий центровий суперника, і тут же прозвучала сирена на перерву. Перша чверть скінчилася, їхня команда сенсаційно поступалася в рахунку.

У ложу зайшов Зайцев, президент клубу. Колишній баскетболіст нависав над почесними гостями, наче Пізанська башта. Лавочкін подумав, що, як не дивно, яким би велетнем не був цей заслужений чолов’яга, він постійно носив більші на кілька розмірів піджаки. Але справа була в тім, що за роки без професійного спорту Зайцев ріс тепер тільки вшир, до того ж, дуже швидко, і широкими піджаками намагався якось приховати тенденцію, якій поки що не міг дати ради. Тож тепер такою шановною комплекцією і своєю зовнішністю – він мав велику голову з постійно нерозчесаним волоссям, великий ніс картоплиною, повні губи, очі трохи лупаті – дуже нагадував бійця з американського рестлингу, який готовий був будь-якої миті кинутися на суперника з свого кута рингу.

– Де вони його взяли? – запитав Лавочкін, маючи на увазі велетня-центрового з команди суперників. – Підбирає під кошиком геть усе!

– З Мозамбіку. Цікава історія, до речі! – зі знанням справи відповів Зайцев. – Нелегал, уявляєте? Прикордонники затримали в Одесі, зняли прямо з корабля – їхав до Європи в ящиках з вугіллям, але з такими даними важко залишатися непоміченим. Зріст два нуль сім, а йому сімнадцять років, тобто ще хлопець росте.

– Ну, це за мозамбікським паспортом йому сімнадцять, а на вигляд так всі двадцять п’ять! – заперечив Кардаш.

– Африка! – розвів руками Зайцев. – Тут ніколи нічого не можна сказати напевне. У нас, до речі, картина в цьому плані мало чим вирізняється, особливо у футболі… Так от: його тимчасово помістили в табір для нелегалів десь під Одесою. Вони там собі змайстрували кошик, десь роздобули м’яча… Жив там кілька місяців, поки прикордонники не привезли журналістів показати результати боротьби з нелегальними мігрантами. Хтось із журналюг примітив, як хлопець-велетень грає в баскетбол – дійсно, важко не помітити, переказав тренеру студентської команди. Тепер він – офіційно студент Одеського вишу, говорять, що навіть натуралізують, якщо заграє, щоб за збірну міг виступати.

– Так, хлопець дуже хороший, – встряв у розмову Лавочкін. Він завжди вважав, що розбирається в іграх із м’ячем, та й взагалі, в усіх іграх, в які грають люди. Навіть книжку по психології з відповідною назвою колись зачитав до дірок. – А чому не у нас грає?

– Сам не второпаю, як ми його проґавили. Ну, нічого страшного. Якщо він все перше коло відіграє, як сьогоднішню першу чверть, ми його заберемо. Якщо, звісно, на те гроші будуть… – Президент клубу уважно подивився на Кардаша і Лавочкіна. Для Зайцева баскетбол був сенсом життя, він знав і любив цю гру, і хотів, щоб вона розвивалася, щоб у баскетбол грали чи не в кожному дворі країни, як у Сполучених Штатах. Він сподівався, що тепер, нарешті, коли при владі – нормальний