Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Ніна хмикнула і пішла, залишивши мене віч-на-віч із Зоєю. Вона трохи нервово дивилася на мене, наче я мав зараз витягнути з-за спини чарівну паличку і вмить зробити її худою. Вимкнув музику і сховав навушники до кишені спортивок, защебнувши.

— Ну що, сідай, поговоримо, — сказав я, і жестом вказуючи на лаву. — Розкажи, скільки зараз важиш? На скільки ти хочеш схуднути? І головне, за який час?

Зоя на секунду затримала погляд на мені, наче вирішувала, чи можна довіряти. Потім зітхнула:

— Зараз моя вага сто двадцять кілограмів. Хочу скинути тридцять. І… ну, хоча б за півроку.

Я кілька секунд мовчав, обдумував її слова. Тридцять кілограмів — це серйозний виклик. Але якщо вона тут, значить, уже зробила найважливіший перший крок.

— Це амбітна мета, — сказав я спокійно, — але можлива. Доведеться працювати наполегливо й систематично. Це буде не лише про тренування, а й про зміни у способі життя: харчування, режим, відпочинок. Готова до такого?

Вона кивнула, але її обличчя залишалося напруженим.

— Дивись, Зоє, — я нахилився трохи вперед, намагаючись, щоб вона відчула мою підтримку. — Ми не будемо гнатися за цифрами на вагах. Наша мета — не лише схуднути, а й зробити твоє тіло здоровішим, сильнішим. Результати прийдуть, але я не обіцяю, що це буде легко, доведеться попотіти.

— Я готова, — тихо сказала вона, опускаючи погляд.

— Тоді приступимо? — я піднявся, плеснув у долоні. — Почнемо з розминки, це легко! Ноги на ширині плечей, вперед-назад, вправо-вліво…

Дівчина слухняно повторювала мої вказівки, хоч і трохи скуто. Через п’ять хвилин я вирішив, що потрібно закінчувати розминку.

— Добре, розминка завершена. Як відчуття? — запитав я.

— Ну... я ще жива, — злегка посміхнулася Зоя.

— Це чудово, бо на цьому ми не зупинимося, — відповів я з ледь помітною усмішкою. — А тепер з основ. Розминка була чудовою, тепер працюємо над технікою. І не забувай: у цьому залі ти не сама. Я тут, щоб допомогти тобі дійти до твоєї мети.

Зоя дивилася на мене, і в її очах з’явилася тінь рішучості.

— Добре. Я довіряю вам, Тимуре.

— А тепер зроби крок вперед, — усміхнувся я. — Це твій перший крок до нової себе.

Ми почали з базових вправ. Кожен рух я пояснював і контролював, адже зараз важливо було закласти фундамент, на якому Зоя зможе будувати своє нове життя.

Поки дівчина зосереджено виконувала присідання, мій телефон завібрував у кишені. Я швидко глянув на екран: дзвонив Мішаня. Взяв слухавку, і відійшовши до вікна споглядав за рухом на вулиці.

— Привіт, Мішаня! Щось термінове? — сказав я, дивлячись у вікно.

— Привіт, брате! Є ділова пропозиція, — почав він своїм звичним радісним тоном.

— Кажи, слухаю.

— Слухай, можна моя Аліска ходитиме до тебе на тренування? Вона після пологів хоче привести себе у форму.

Я ледь стримав усмішку. Мішаня завжди так щиро турбувався про свою дружину, що навіть його прохання звучало з відтінком гордості за неї.

— Звісно, чому ні, — відповів я, поки Зоя переходила до наступної вправи. — На коли її чекати?

— Вона зможе приходити в понеділок і четвер, зручно?

— Домовились. Почнемо сьогодні. Передай їй, щоб не хвилювалася: я підберу для неї комфортну програму, а ще чекаю її за годину в фітнес центрі.

— Дякую, Тіме, ти найкращий!

— Та годі вже, — хмикнув я. — До зустрічі.

Поклавши телефон у кишеню, я знову повернувся до Зої, яка вже важко дихала після серії вправ.

— Вибач за відволікання. Як відчуття?

— Втомилася, — зітхнула вона, витираючи піт із чола.

— Це хороший знак, — кивнув я, підбадьорюючи її. — Тепер відпочинь, і перейдемо до інших вправ.

Зоя лише кинула на мене красномовний погляд, але не сперечалася. А мої думки вперто поверталися до Квіточки. Вона так і не відповіла на моє повідомлення ще з учора. Що ж, не дивно — після всього, що між нами було, вона радше стерла б мене з лиця землі, ніж просто проігнорувала.

Ненавидить. Зневажає. Вважає покидьком.

І я чудово розумів, чому.

Колись у школі я боявся зізнатися собі, що Христя мені подобалася. Хотів привернути її увагу, але не знав як. Я навіть не розумів, що таке кохання, що має робити хлопець, коли відчуває щось справжнє. Тому діяв так, як умів: дражнив, зачіпав, кидав уїдливі жарти. Не тому, що хотів образити. А тому, що просто не знав іншого способу бути ближче.

Можливо, якби я виріс у люблячій сім’ї, все було б інакше. Але мої батьки лише співіснували, немов сусіди, яких випадково зімкнула під одним дахом доля. Батько — вічно незадоволений, мовчазний, або ж буркотливий. Мати — відсторонена, ніби її думки жили десь далеко, в іншій реальності. Я був для них тінню, силуетом, що мерехтів на задньому плані.

Любити й бути коханим — я не знав, як це.

Тому Христя стала для мене чимось невідомим і страшно важливим водночас. Я чіплявся за її увагу, як потопаючий за соломинку, повторюючи ті жорсткі сценарії, що бачив удома. Тільки тоді я не розумів, що не наближав її до себе, а відштовхував.