Ана-Марія Еріш - Серце вовка, Ана-Марія Еріш

Глава 10

Не одразу я змогла оговтатися після того, що сталося. Моя сила проявилася повною мірою, і тепер я знала як викликати магію. От тільки починала боятися її. Якщо досить сильні емоції можуть викликати таку силу, то що ж буде, якщо я по-справжньому розізлюся. Та тепер це означало, що сила проявлятиметься навіть від якогось найменшого хвилювання, і я маю навчитися керувати це. Розумію, що буде доволі важко.

Але зараз в мене було тренування з Алексом, і якщо чесно я не дуже хотіла туди йти, адже просто відчувала, що не впораюся з битвами. Та хіба мене хтось слухав.

Брат наносив доволі легкі удари, які я якось таки відбивала. Вони були досить повільними, так що тут більше спрацьовувала моя реакція дракона та рятувала. Але досить швидко мені почало набридати. Я взагалі людина настрою, ще й до того дуже лінива. Краще б цей час проспала. 

- Алексе, може спробуємо щось більш складне? - спитала я.

- Ні, ну ви подивіться на неї. Ще недавно ця дівчина тікала від будь-яких тренувань, а тепер вже такий прогрес, - розсміявся брат. - Але ні, ти ледве почала справлятися із простими ударами. Тобі потрібно хоча б це довести до ідеалу. А вже потім інше.

- Ну звичайно, я ж не Адам, - тихо пробурчала я, проте брат почув.

Це викликало в нього сміх. Ні, я звичайно рада, що йому так весело. Проте мені чомусь було зовсім не до того. Справді ображало те, що для всіх я невдаха. І байдуже, що я і сама так вважаю. Невже сутність дракона ще і якось посилює гордість? Чи може вона завжди була, проте ніколи не виходила на ззовні? Все ж життя сильно змінюється.

- Адам тренується з дитинства, до того ж він досить давно отримав сутність дракона. Тому тут не варто дивуватися, - пояснив брат. - А ти раніше зброю намагалася тримати лише тоді, коли тебе змушували. Тому не варто рівнятися на нього.

- Я так розумію, що мені ніколи не досягти того ж рівня, що і в нього? Ти на це натякаєш? - зі злістю сказала я.

- Не зовсім так. Просто... - я на мить зупинилася, чекаючи від нього відповіді. - Каталіно, ти моя сестра, я люблю тебе та вірю у твій потенціал. Але зрозумій, така майстерність не приходить одразу. Враховуючи, що інші постійно вдосконалюються...

- Я все зрозуміла. Дякую, для мене урок закінчений.

Я кинула дерев'яний меч на підлогу, та розвернулася аби піти. Від образи на очах виступили сльози. Я розуміла, що хоч і не прямо, та навіть Алекс визнав те, що я ні на що не годжуся.

- Каталіно... - почав він.

- Судячи з твоєї логіки, мені не варто намагатися.

І я просто пішла геть, залишивши розгубленого брата. Не хочу, аби він бачив як я плачу. У своїй же кімнаті я закрила двері на ключі, та швидко перевдяглася у нічну сорочку. Сльози навіть не хотіли припинятися. Це було так принизливо та образливо. Чому всі говорять одне і те саме?

Але це ж справді так, невже я думала, що від того, що дракон передав мені силу, я різко стану найкращим воїном? Ні, я ж нічим не відрізняюся від них. Тому в таких самих умовах.

Трошки повалявшися в ліжку, сон ніяк не приходив. І я вирішила пройтися. Швидко перевдягнувшись у щось просте, я пішла коридорами Академії. І навіть не помітила, як ноги самі мене привели до тої секретної зали, де ми тренувалися з Алексом. Зараз тут було так тихо та спокійно. І купа різноманітної зброї.

- І зовсім я не гірша за інших, - слова глухо відбилися від стін.

Однак це навіть прозвучало як насмішка. Тому, я знала, що десь тут в нього вмикаються голограми "ворогів", адже він сам мені показував. Що ж, спробуємо так. Увімкнувши простий режим, адже я все ж розумію свої можливості, я дістала меч. І ні, не дерев'яний, а справжній. Ну, спробуємо.

Скажемо так, виходило в мене жахливо. І якби це все було реальним, я б вже була мертвою. Так, треба згадати те, що мені казав Алекс. Емоції — це не найкращий помічник у битві. Розум завжди має залишатися холодним, аби проаналізувати свої наступні кроки. Тому, я постаралася розслабитися. Однак в голові все ще звучали слова, що доводили мені мою нездарність. Але маю таки заспокоїтися. Проте легко говорити, бо на практиці все зовсім не так.

Глибоко вдихнувши, я подумала про спокійне озеро та бурхливе море. Чомусь вода завжди мене заспокоювала, навіть до того, як дракон віддав мені свою силу. Ось в чому я була найкраща — плавання. Навіть на тих уроках, на яких ми вчилися плавати, я була неймовірна.

Хоч десь. А це ж навіть чимось схоже. Виставляєш руки вперед, просто в іншому русі. І там ти борешся з хвилями та тим, що вічно тягне на дно. У іншому світі це називають, здається, земним тяжінням. В плаванні потрібно приплисти до фінальної точки, а тут перемогти ворогів. Якщо уявити, що вони це хвилі...

Тому, я зважилася увімкнути голограми ще раз. І не скажу, що в мене одразу все ж вийшло, адже це буде брехнею. Та я вже робила певні успіхи. Мені вдавалося ухилятися на завдавати удари. І з кожним разом виходило все краще.

Я відчувала неймовірний прилив адреналіну, що змушував мене пробувати ще, і ще. Можливо, саме про це і говорив Алекс. Я настільки захопилася, що навіть не помічала час.

Як і того, що за мною зараз спостерігали...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍