Джоан Роулінг - Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг)

- Десь тут мав бути, - відказав Геґрід і почав вивалювати на стійку все зі своїх кишень, розкидавши по конторській книзі ґобліна цілу пригорщу запліснявілих галет.

Ґоблін гидливо скривився.

Гаррі приглядався, як праворуч інший ґоблін зважував купку рубінів - величезних, немов розжарені вуглини.

- Осьдечки він, - гукнув нарешті Геґрід, діставши маленького золотого ключика.

Ґоблін пильно придивився.

- Начебто все гаразд.

- Я ще маю листа від професора Дамблдора, - поважно мовив Геґрід, надимаючи груди. - Це про Відомо-Що в сейфі сімсот тринадцять.

Ґоблін уважно перечитав листа.

- Дуже добре, - сказав він, повертаючи його Геґрідові, - зараз вас відведуть до обох сейфів. Ґрипхуче!

Ґрипхуком виявився ще один ґоблін. Тільки-но Геґрід позапихав назад до кишень свої галети, вони з Гаррі рушили вслід за Ґрипхуком до дверей, що виходили з зали.

- Що це за Відомо-Що в сімсот тринадцятому сейфі? - поцікавився Гаррі.

- Не можу тобі сказати, - загадково мовив Геґрід. - То великий секрет. Це пов'язане з Гоґвортсом. Дамблдор довіряє мені. Я би втратив свою посаду, якби си розповів тобі.

Ґрипхук відчинив перед ними двері, і Гаррі, який сподівався побачити ще більше мармуру, був здивований. Вони опинилися у вузькому кам'яному коридорі, освітленому сяйвом смолоскипів. Коридор круто збігав униз, а на долівці видніли невеличкі рейки. Ґрипхук свиснув - і знизу до них приторохкотів рейками візочок. Усі сіли на нього - Геґрід ледве вмостився - і поїхали.

Спочатку вони просто мчали лабіринтом звивистих переходів. Гаррі намагався запам'ятати шлях: ліворуч - праворуч - праворуч - ліворуч - середнє відгалуження - праворуч - ліворуч, - але це була неможлива річ. Здавалося, ніби гуркітливий візок сам знав дорогу, бо Ґрипхук ним не керував.

Пориви холодного повітря обпікали Гаррі очі, але він однаково не примружував їх. Одного разу йому здалося, ніби він помітив у кінці коридору вогненний спалах. Гаррі повернувся, щоб глянути, чи то, бува, не дракон, але запізно - візок поринув ще глибше, проминувши підземне озеро, де зі стелі й долівки росли величезні сталактити і сталагміти.

- Я ніколи не знав, - гукнув Гаррі Геґрідові, перекрикуючи гуркіт, - яка різниця між сталагмітами і сталактитами?

- У слові «сталагміт» є літера «м», - відповів Геґрід. - І не питай більше нічого, бо мене нудит.

Він і справді увесь позеленів, а коли візок нарешті зупинився в коридорі біля невеличких дверей, Геґрід мусив притулитися до стіни, щоб перестали тремтіти коліна.

Ґрипхук відімкнув двері. Звідти знялася ціла хмара зеленого диму, а коли дим розвіявся, Гаррі аж задихнувся. Всередині лежали гори золотих монет. Височіли цілі срібні колони. Купи маленьких мідних кнатів.

- Всьо твоє, - усміхнувся Геґрід.

Усе належало Гаррі - неймовірна річ! Добре, що Дурслі про це не знали, бо інакше точно забрали б усе. Скільки разів вони нарікали, як дорого їм обходиться утримання Гаррі. А йому завжди належав оцей невеличкий скарб, захований глибоко під Лондоном.

Геґрід допоміг Гаррі наповнити торбину часткою цього багатства.

- Золоті монети си називают ґалеонами, - пояснював він. - В одному ґалеоні сімнадцять срібних серпиків, а в серпику - двадцять дев'ять кнатів, це досить просто. Цего має вистачити на пару семестрів, а решта най си зберігає тут. - Геґрід повернувся до Ґрипхука. - А тепер, прошу пана, сейф сімсот тринадцять, але чи не можна їхати троха повільніше?

- Тільки одна швидкість, - відповів Ґрипхук. Тепер вони опускалися ще глибше, набираючи швидкості. Мчали тісними закутками, а повітря ставало дедалі холоднішим. Прогуркотіли над підземним яром, і Гаррі перехилився через край, намагаючись розгледіти, що там у темному проваллі, але Геґрід зойкнув, схопив Гаррі за плечі і знову посадив його рівненько.

Сейф сімсот тринадцять не мав замкової шпарини.

- Відступіть, - повагом звелів Ґрипхук. Постукав у двері своїм довжелезним пальцем - і вони просто розтанули.

- Якби це спробував зробити хтось інший, а не ґрінґотський ґоблін, його б засмоктало через ці двері й він потрапив би в пастку, - попередив Ґрипхук.

- Як часто ви перевіряєте, чи є хтось усередині? - запитав Гаррі.

- Приблизно раз на десять років, - уїдливо вишкірився Ґрипхук.

Гаррі був певен, що в цьому секретному сейфі зберігається щось надзвичайне, і тому нетерпляче нахилився, сподіваючись побачити щонайменше казкові самоцвіти, але спочатку йому здалося, ніби там порожнісінько. Але ось він помітив на долівці щось абияк загорнуте в бурий папір. Геґрід підняв той пакунок і запхав кудись глибоко в плащ. Гаррі кортіло дізнатися, що то, але він знав, що краще не питати.

- Вертаймо до того клятого візка, і не говори зо мнов по дорозі. Буде ліпше, як я си помовчу, - попросив Геґрід.

Ще одна несамовита поїздка на візочку, і ось вони вже мружаться від сонця за дверима «Ґрінґотсу». Гаррі тепер мав повну торбину грошей і не знав, куди з ними спершу бігти. Анітрохи не уявляючи, скільки ґалеонів дають за один фунт стерлінгів, він однаково розумів, що несе на плечах більше грошей, ніж мав коли-небудь у житті, - ба навіть більше, ніж мав коли-небудь Дадлі.

- Тут си можна купити форму, - кивнув Геґрід на крамницю «Мантії для всіх оказій від мадам Малкін». - Слухай, Гаррі, може, б я заскочив на чарчину до «Дірявого Казана»?.. Йой, як ненавиджу ті ґрінґотські візки! - Геґрід справді ще й досі був блідий, тож Гаррі не без остраху сам завітав до крамнички мадам Малкін.

Мадам Малкін виявилася присадкуватою усміхненою відьмою. Одягнена вона була в усе рожеве.

- Для Гоґвортсу, любий? - запитала ворожка. - Тут є великий вибір; зараз, до речі, один юнак якраз робить примірку.

У глибині крамнички на ослінчику в довгій чорній мантії стояв хлопчик із блідим загостреним лицем, а ще одна ворожка закріпляла шпильками підібрані поли мантії. Мадам Малкін поставила Гаррі на сусідній ослінчик, накинула йому через голову довгу мантію і також почала підбирати поли та затикати їх шпильками.

- Салют! - озвався хлопець. - Теж до Гоґвортсу?

- Так, - відповів Гаррі.

- Тато купує мені книжки в сусідній книгарні, а мама десь на вулиці шукає чарівні палички, - повідомив хлопець. Говорив він повільно й занудно. - Потім я затягну їх подивитися на спортивні мітли. Не розумію, чому не можна мати свою мітлу ще першого року?.. Карочє, я думаю, що таки примушу батька її купити, а потім