Джоан Роулінг - Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг)

Гаррі відразу пригадав собі Дадлі.

- А ти маєш свою мітлу? - вів далі хлопець.

- Ні, - відказав Гаррі.

- А взагалі... граєш у квідич?

- Ні, - відповів знову Гаррі, дивуючись, що то за штука той квідич.

- А я граю. Батько каже, буде ненормально, якщо мене не візьмуть грати за мій гуртожиток, і я теж так думаю. Ще не знаєш, у якому ти гуртожитку?

- Ні, - повторив Гаррі, почуваючись дедалі дурнішим.

- Ну, фактично, ніхто не знає, аж поки туди не потрапить, але я певен, що буду в Слизерині, як і вся моя родина. А уяви собі - опинитися у Гафелпафі! - я б, напевне, звідти втік, а ти?

- Гм, - миркнув Гаррі, який волів би сказати щось мудріше.

- Глянь на того типа! - зненацька вигукнув хлопець, показуючи на вікно. Там стояв Геґрід, усміхаючись до Гаррі й киваючи на дві великі порції морозива, через які він не міг зайти в крамничку.

- Це Геґрід, - сказав Гаррі, втішений тим, що знає щось невідоме для того хлопця. - Він працює в Гоґвортсі.

- О, - мовив хлопець, - я чув про нього. Він там тіпа якогось слуги.

- Він ключник! - обурився Гаррі. З кожною миттю йому все менше подобався той хлопець.

- Так... Я чув, він якийсь дикун: мешкає на території школи в халупі і дуже часто напивається, а тоді береться до магії... карочє, все закінчується тим, що він підпалює своє ліжко.

- Як на мене, це золота людина, - холодно мовив Гаррі.

- Невже? - трохи глузливо запитав хлопець. - А чого він з тобою?.. Де твої батьки?

- Померли, - коротко відказав Гаррі, не бажаючи говорити з хлопцем на цю тему.

- Який жаль, - сказав той, хоча в його голосі жалю не відчувалося. - Але вони були нашого роду, правда?

- Так, вони були чарівниками, якщо ти про це.

- Я справді вважаю, що чужих туди не можна пускати. А ти? Вони ж не такі, їх ніколи не вчили наших звичаїв. Дехто з них навіть ніколи не чув про Гоґвортс, доки не отримав листа, уявляєш? Я думаю, треба триматися давніх чаклунських родів. До речі, як твоє прізвище?

Та перш ніж Гаррі відповів, обізвалася мадам Малкін: «Готово, мій любий» - і Гаррі, нітрохи не шкодуючи, що припиняє розмову, зіскочив з ослінчика.

- Ну, добре, побачимось, мабуть, у Гоґвортсі, - сказав той зануда.

Ласуючи морозивом, яке купив Геґрід (шоколадно-малиновим з горішками), Гаррі мовчав.

- Що сталося? - поцікавився Геґрід.

- Нічого, - збрехав Гаррі.

Вони зайшли купити пергаменту та гусячих пер, і Гаррі трохи повеселішав, побачивши чорнило, колір якого мінявся під час письма. Виходячи з крамнички, він запитав:

- Геґріде, а що таке квідич?

- Най йому грець!.. Я всякчас забуваю, як мало ти знаєш: навіть про квідич не чув!

- Від таких пояснень мені ще гірше, - дорікнув йому Гаррі й розповів про блідого хлопця в салоні мадам Малкін.

- ...І ще він казав, що тих, хто належить до маґлів, узагалі не треба пускати...

- Але ти си не належиш до маґлів. Якби він тілько знав, хто ти! Таж якщо його родичі чаклунського роду, він си виростав із твоїм ім'ям на вустах! Ти ж видів, що діялося в «Дірявому Казані»? А загалом - що він тямит! Деякі з найкращих чародіїв, яких я знав на своїм віку, походили з давніх маґлівських родин, де зроду-віку ні в кому не було нічого магічного, - взяти хоча б твою маму! А ти подивися, яка в неї сестра!

- То що таке квідич?

- Це наш спорт. Спорт чарівників. Це ніби... футбол у світі маґлів. Квідичем захоплюються всі, в нього грают у повітрі на мітлах, а м'ячів аж чотири. Тілько правила досить тєжко пояснити.

- А що таке Слизерин і Гафелпаф?

- Шкільні гуртожитки. Всього їх чотири. Усі кажут, що в Гафелпафі самі невдахи, але...

- Мабуть, я точно буду в Гафелпафі, - понурився Гаррі.

- Краще вже Гафелпаф, аніж Слизерин, - спохмурнів Геґрід. - Усі лихі чаклуни та відьми були в Слизерині. І Відомо-Хто також.

- Вол... перепрошую, Відомо-Хто теж учився в Гоґвортсі?

- Колись дуже давно, - відповів Геґрід.

Вони купили Гаррі шкільні підручники в книгарні «Флоріш і Блотс», полиці якої були до самої стелі заставлені величезними книжками, що нагадували оправлені шкірою тротуарні плити. Були там і книжечки завбільшки з поштову марку в шовкових обкладинках; книжки з чудернацькими символами і кілька таких, у яких не було нічогісінько. Навіть Дадлі, який ніколи не читав, був би щасливий до декотрих з них хоч доторкнутися. Геґрід насилу відтягнув Гаррі від посібника «Закляття й замовляння - зачаруй друзів і задурмань ворогів найновішими прокльонами: втратою волосся, драглистими ногами, заплітанням язика й багато чим іншим» професора Віндиктуса Віридіана.

- Я хотів довідатись, як заклясти Дадлі.

- Не сказав би, що це погана думка, але ти не повинен вдаватися до чарів у світі маґлів, хіба за надзвичайних обставин, - пояснив Геґрід. - До того ж, ти однаково ще не можеш насилати закляття, бо ще довгенько треба вчитися, щоб досягти сього рівня.

Геґрід не дозволив Гаррі купити й золотий казанок («Тут написано: олов'яний»), зате вони придбали гарний комплект терезів (щоб важити компоненти зілля) і розкладний мідний телескоп. Далі вони відвідали аптеку, де було так цікаво, що майже не відчувався жахливий сморід суміші тухлих яєць і гнилої капусти. На підлозі стояли діжки з якоюсь липучою речовиною, стіни були заставлені глечиками з травами, сушеним корінням і яскравими порошками, а зі стелі звисали жмутки пер і переплетені низки кігтів та пазурів. Поки Геґрід розпитував чоловіка за лядою про необхідні Гаррі компоненти зілля, сам Гаррі розглядав срібні роги єдинорогів по двадцять одному ґалеону за штуку й манюсінькі лискучо-чорні очка жуків (по п'ять кнатів за ківшик).

Коли вони вийшли з аптеки, Геґрід знову переглянув список.

- Тілько чарівна паличка лишилася... Йой!.. Я ж іще не купив тобі дарунок на іменини.

- Та не треба... - зашарівся Гаррі.

- Знаю, що не треба. Слухай, я, певно, куплю тобі звірєтко. Тілько не жабу, бо жаби давно вже вийшли з моди, тебе засміют, а котів я си не люблю, бо я від них зачинаю чхати. Куплю тобі сову.