Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

Розділ 10: Гра в емоції

Світло в кімнаті було приглушеним, створюючи відчуття камерності. Ми сиділи за столом, на якому лежали дві картки. Написи на них були простими:

“Визнач свою емоцію. Реагуй відповідно.”

— Це випробування стосується емоцій, — тихо сказала я, втупившись у ці слова. Моє серце калатало.

— Що ж, — сухо відповів Ейрі, відкинувшись на спинку стільця. — Мабуть, це не для мене.

Його тон був легким, але я відчувала, як у ньому приховується щось інше. Це завдання здавалося таким простим, але одночасно лякало мене своєю відкритістю.

На стіні перед нами загорівся екран, і металевий голос оголосив правила:

“Кожен із вас має зіграти роль. Один демонструє емоцію, інший має на неї відреагувати. Завдання завершиться, коли ви обидва пройдете по три кола. Будьте щирими.”

Я подивилася на Ейрі. Його обличчя залишалося байдужим, але я помітила, як пальці мимоволі стиснулися на підлокітнику. Він не любив такі завдання, це було очевидно.

— Звучить весело, — сказав він, іронія капала з кожного слова.

Перший раунд

Я вирішила почати. Витягла картку з написом: “Злість.”

Треба було викликати емоцію, яку я зазвичай намагаюся тримати під контролем. Злість. Вона завжди жевріла десь на тлі, але я рідко дозволяла їй виходити назовні. Вихована бути "слухняною", я навчилася ховати свій гнів за ввічливими посмішками та примирливими словами.

Тепер усе це треба було відпустити.

Я заплющила очі, згадуючи всі ті моменти, коли мене контролювали. Коли батьки вважали, що вони знають краще. Їхні категоричні “Це несерйозно, ти втратиш час”, коли я намагалася розповісти про свої мрії. Їхні очі, сповнені розчарування, коли я провалила черговий екзамен з юриспруденції, і мій голос, що намагався переконати: “Це просто не моє.” Їхні незворушні обличчя, коли я просила зрозуміти мене.

— Чому ти завжди думаєш, що маєш рацію?! — вигукнула я, різко піднявши голову. Мій голос був наповнений болем і роздратуванням, хоча трохи тремтів.

Ейрі подивився на мене, і в його очах не було нічого. Ні здивування, ні обурення, навіть тіні зацікавленості. Лише холодна, дратівлива байдужість. Він повільно знизав плечима, ніби моя репліка була просто частиною якоїсь банальної гри, яка його зовсім не цікавила.

— Може, тому що я зазвичай правий? — сказав він рівним голосом, і легкий, ледь помітний тон іронії в його словах пробив мене сильніше, ніж якби він підвищив голос чи розсердився.

Усередині щось стиснулося. Я злилася ще більше, але вже не тільки через завдання. Ейрі не “грав” за правилами. Він навіть не намагався. І ця його відстороненість била в мою злість, як холодний дощ, який гасять полум’я.

— Ти навіть не намагаєшся! — вигукнула я знову. Мій голос піднявся, емоції виривалися назовні, але він знову просто подивився на мене. Ледь помітна посмішка торкнулася його губ – холодна, відсторонена, така, яка ніби підкреслювала: “Це все, що ти можеш?”

Я не знала, що роздратувало мене більше: його байдужість чи те, що ця байдужість змусила мене відчувати себе маленькою і безсилою. Моє серце калатало, а в голові звучав голос, що кричав: “Це несправедливо! Він навіть не намагається зрозуміти, що я хочу сказати!”

Я відчула, як у грудях наростає глухий біль. Це не була просто злість. Це була суміш усіх тих емоцій, які роками збиралися всередині мене й тепер вибухнули в один момент: злість, розчарування, невпевненість у собі.

Він тільки дивився. І в цю мить я зрозуміла, що боротися зі стіною, якою був Ейрі, — марна справа.

Другий раунд

Черга Ейрі. Він потягнувся до картки, витягнув її та пробігся очима по тексту. Щось у його обличчі змінилося. Ледь помітний рух куточків губ, щось схоже на посмішку, але не теплу, а холодну, розважливу.

— “Сарказм,” — прочитав він уголос, ніби слово само по собі вже було жартом. Його голос залишався рівним, але я відчула в ньому щось небезпечне, навіть трохи насмішливе. — Ну, це буде легко.

— Тобі не здається, що ти вже постійно це робиш? — запитала я, намагаючись зберегти спокій, але напруга, яка завжди виникала поряд із ним, знову почала зростати.

Ейрі підняв брову, як людина, якій це питання здалося настільки передбачуваним, що відповідати на нього було б марною тратою часу. Його рука підперла підборіддя, і він поглянув на мене, ледь помітно примруживши очі.

— Можливо. А тобі не здається, що ти надто емоційна? Може, варто трохи розслабитися, а не так серйозно все сприймати?

Його слова були легкими, кинутими невимушено, але в них містилося щось більше. Щось, що змусило мене зупинитися. Вони вдарили сильніше, ніж я очікувала.

Я знала, що мої емоції завжди були видимими, навіть тоді, коли я намагалася їх приховати. Я знала, що люди часто вважали мене занадто чутливою, занадто вразливою. Але чути це від нього…

Ледь усміхнулася.

— Я сприймаю це серйозно, бо це важливо.

— Важливо?

— Так, — я вдихнула і продовжила, хоча відчувала, як моя впевненість починає танути. — Це важливо, бо ми тут не просто так. Усі ці випробування… вони перевіряють нас, а не просто наші здібності.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍