Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

Розділ 9: Ізольовані

Я завжди знав, що контроль – це ілюзія. Суспільство, люди, навіть природа – усе це обмеження, яке ми або втратимо, або намагаємося обійти. Але тут, у цьому комплексі, це не просто відчулося, це було фізично.

Комплекс дихав навколо нас. Кожен звук, кожна тінь, кожна деталь інтер'єру нагадували, що ми тут не господарі.

Після чергового завдання я вирішив перевірити межі простору. Банальна прогулянка коридорами, які здавалися нескінченними, була лише підтвердженням мого здогаду: ми не можемо звідси піти.

Я помітив це ще раніше, але тепер упевнився остаточно. Кожен наш крок відстежується. Кожна дія враховується. Цей комплекс був не просто ізольованим – він був замкнутий у собі.

***

Айві сиділа на кухні, покусуючи кінчик ручки, ніби намагалася придумати, чим зайняти себе в паузах між завданнями. Її вигляд був таким спокійним, що це мене дратувало. Як вона може виглядати так розслаблено, коли ми в буквальному сенсі запроторені в цій пастці?

— Ми не можемо покинути це місце, — сказав я, різко зупиняючись у дверях кухні.

Вона підняла на мене свої блакитні очі, трохи здивовані.

— Що?

— Я пройшов всі коридори. Поглянув на кожен дверний замок, кожен прохід. Виходу немає, — відповів я. Мій голос звучав твердо, але всередині я відчував, як щось знову стискається.

— Це частина гри, — сказала Айві, злегка знизавши плечима. — Вони ж не дозволять нам просто піти.

— Це не просто частина гри, — відповів я, намагаючись бути якомога спокійнішим. — Нас контролюють. Кожен наш рух, кожна дія. Це не просто випробування, це експеримент.

Айві трохи напружилася, але все ще виглядала спокійною.

— І що з того? 

Чужа відповідь змусила мене стиснути зуби. Вона не зрозуміла. Чи, можливо, не хотіла розуміти.

Я відчував, як у мені наростає роздратування. І не тільки через контроль “Тригера”. Айві. Її присутність. Її поведінка.

Щось у мені змінилося з моменту, коли вона увійшла в моє життя. Це було не одразу. Спочатку Айві була просто ще одним фактором, який потрібно врахувати. Але тепер… тепер це було іншим.

Я бачив, як вона дивиться на мене, як говорить. У її словах було більше, ніж просто мова. Її голос мав відтінки, які я почав розрізняти. Айві торкалася до чогось у мені, до чогось, що я не розумів.

Моє тіло реагувало на неї, але не так, як раніше на людей. Це не була тривога чи бажання тримати дистанцію. Це було щось інше. Вона здавалася мені трохи ближчою, ніж я хотів допустити.

Я відчував, як моя свідомість намагається вхопити ці зміни. Що це? Співчуття? Інтерес? Чи щось глибше?

І це мене лякало.

— Тобі не здається, що ти надто переймаєшся цим? — запитала Айві, піднявши брови. Її голос був спокійним, але я відчув у ньому нотки стурбованості.

— А тобі не здається, що ти надто байдужа? — відповів я різко, навіть грубо.

Я побачив, як вона відступила, наче я її штовхнув. Її обличчя змінилося, стало менш впевненим.

— Я не байдужа, — сказала вона тихо.

— Тоді покажи це, — я підвівся і пішов до своєї кімнати.

Закривши двері, я відчув, як напруга всередині мене тільки зростає. Айві змушувала мене відчувати. Але ці відчуття були хаотичними, незрозумілими, неконтрольованими.

Я притулився до стіни й заплющив очі. Щось у мені змінилося з її появою. Я це знав. І це мене лякало більше, ніж контроль “Тригера”.

***

Наступні кілька годин ми провели у мовчанні. Айві уникала мене, і я це бачив. Її рухи стали менш впевненими, а погляди — рідшими. Вона вперше виглядала нестабільною, і це було моєю провиною.

Частина мене хотіла підійти й сказати їй щось, але я не знав, що саме. Як говорити про те, чого ти сам не розумієш?

Це місце, цей комплекс – воно вже впливало на нас. Але тепер я знав напевно: найбільшим випробуванням для мене буде не гра, а Айві.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍