Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

— Може, й так, — він знову усміхнувся тією ж холодною посмішкою, що не мала нічого спільного зі справжнім теплом. — Але ти справді думаєш, що твої емоції комусь потрібні?

Слова Ейрі були, як удар ножем. Я відчула, як кров приливає до щік, як у горлі утворюється клубок.

— Ти справді так думаєш? — запитала я, намагаючись стримати хвилю обурення.

— Я лише намагаюся вказати на очевидне, — відповів він із тим самим тоном, що раніше. — Емоції – це слабкість. У грі, як і в житті. Ти не можеш дозволити їм керувати тобою.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись зберегти контроль над собою.

— А я вважаю, що емоції — це сила, — відповіла я, і цього разу мій голос прозвучав упевненіше. — Сила, якої ти боїшся.

На мить у його очах промайнуло щось, чого я раніше не бачила. Це була не злість, не обурення, а щось ближче до роздратованого інтересу.

— Боюся? — перепитав він, піднявши брову.

— Так, бо ти не розумієш їх, — сказала я. — І замість того, щоб прийняти, ти намагаєшся від них відгородитися.

Ейрі мовчав. На кілька секунд я відчула, що ці слова дійшли до нього. Але потім він лише знизав плечима.

— Можливо, — сказав він, опустивши погляд на картку. — Але я тут, а не там. І, як бачиш, це працює.

Я більше нічого не сказала. Бо вперше я зрозуміла, що за всією його відстороненістю ховається щось більше. Щось, що він сам не може пояснити.

Третій раунд: Тригер для іншого учасника

Коли Ейрі взяв наступну картку, я відчула, як щось стислося всередині мене. Моя тривога почала повзти вгору.

— “Тригер для іншого учасника,” — прочитав він уголос і підняв очі на мене. — Ну що ж, побачимо, що вийде.

— Що ти маєш на увазі? — я спробувала зробити голос рівним, але моя невпевненість проривалася в кожному слові.

Ейрі не відповів одразу. Він повільно відкинувся на спинку стільця й подивився на мене так, ніби тільки зараз вирішив, куди саме завдати удар.

— Скажи мені, Айві, — почав хлопець, і його тон був рівним, навіть майже ніжним, але холод у його голосі пронизував наскрізь. — Ти думаєш, твої батьки мали рацію, коли говорили, що твої мрії нічого не варті?

Його слова обпекли мене, як полум’я. Я застигла, не знаючи, що сказати. Ейрі знав. Звісно, він знав. Це було в досьє. Але чути це від нього, чути це вголос…

— Що? — прошепотіла я.

— Вони казали це, бо хотіли тебе захистити, — продовжив він, не відводячи погляду. — Може, вони знали більше, ніж ти думаєш? Може, вони просто бачили, що ти ніколи не досягнеш успіху?

Його слова були холодними, але кожне з них било точно в ціль. Усе, що я роками намагалася не чути, не згадувати, він зібрав докупи й кинув мені в обличчя.

— Припини!

Я бачила, як очі Ейрі звузилися, як він нахилився ближче.

— Чому? Це ж правда, чи не так?

Його слова були ножами, які він встромлював у мою душу з хірургічною точністю.

Я намагалася зібратися, змусити себе не показати Ейрі, наскільки боляче він влучив. Моє серце калатало так голосно, що здавалося, він міг його чути. Сльози підступили до очей, але я з усіх сил утримувала їх, не дозволяючи пролитися.

— Це не правда.

— Не правда? — повторив Ейрі, його тон став ще більш різким. — Ти справді віриш, що твої мрії важливі? Чи ти просто намагаєшся довести це не собі, а їм?

Його очі пронизували мене, і я відчула, як щось всередині мене починає ламатися.

— Тобі це легко сказати, — сказала я, намагаючись не зірватися. — Ти ніколи не мав мрій, які хтось знищив.

Ейрі трохи відхилився назад, і на його обличчі промайнув дивний вираз. Це був не тріумф і не роздратування. Скоріше, цікавість.

— Може, ти маєш рацію, — сказав він нарешті. — Але це не змінює того, що вони могли мати рацію.

Це завдання мало перевіряти нас, але чомусь воно здавалося більш особистим. Його холодність, його аналітичний підхід – усе це було способом тримати дистанцію. Але ця дистанція коштувала мені дорого.

Я вдихнула глибоко, намагаючись приборкати той хаос, який вирував усередині. Слова Ейрі ще звучали в моїй голові, кожне з них болючим ударом. Але я знала, що мусила відповісти. Не для нього, а для себе..

— Ти знаєш, — почала я спокійно, хоча всередині в мене все кипіло. — Твої слова не мають значення.

Брова Ейрі злегка смикнулася, але він зберігав свою звичну холодність.

— І знаєш чому? Бо ти – порожній.

Моя пауза була короткою, але відчувалася, ніби між нами згустилося повітря.

— Ти не здатен зрозуміти, що означає мріяти, тому що ти ніколи цього не робив. У тебе немає мрій. Немає бажань. Ти просто існуєш, без відчуттів, без прагнень. Ти навіть не знаєш, що це означає — жити.

Обличчя Ейрі залишалося незворушним, але я помітила, як його щелепа ледь напружилася.