Олена Вал - Різдвяні історії, Олена Вал

Розповідь 4 Матвій Розділ 1

       Матвій ніколи не думав, що його життя так зміниться. Йому було двадцять п’ять, коли війна перевернула все. Родом із невеличкого містечка на Миколаївщині, він бачив, як окупанти заходили в його рідний край, як змінювались обличчя людей, як страх закрадався в кожен дім. Але здаватися — не в його характері. Як тільки випала можливість вибратися з окупації, він без вагань вирушив на підконтрольну Україні територію й одразу записався до війська. Хотів бути там, де потрібен найбільше, тому став розвідником.

      Навчання було важким. Фізичні навантаження виснажували, а моральна втома змушувала сумніватися в собі. Бувало, що тіло кричало від болю, а свідомість підштовхувала зупинитися. Але Матвій не дозволяв собі слабкості. Він знав, заради чого й кого він тут. Знав, що його мати, Люба, досі в окупації, і що її звільнення залежить від таких, як він. Жінка знайшла місце на кладовищі звідки змогла передавати сину відомості про пересування ворога та місця їх скупчення. Матвію було важко, адже там в містечку не було ні світла, ні води, ні можливості зняти готівки. Матвій, через знайомого волонтера, передав мамі зарядний пристрій на сонячних батареях, трохи готівки та продукти харчування, щоб підтримати жінку, адже виїхати вона не могла- доглядала лежачу сусідку, у якої не було рідних.

- Мамо! Як ти?, - питав син під час чергової розмови.

- Все добре у нас, синку.

- Уявляєш, наші собаки побігли на об"їзну біля пташника, заховались там у посадці. Всіх фазанів переловили.

- Мамо, а собак багато?

- Ой, синку, десь 10 може більше. Зграя велика. Людка казала, що цілого бичка дядька Миколи з"їли нещодавно.

      У таборі розвідників всі були різні. Хтось прийшов із бойовим досвідом, хтось, як і Матвій, тільки починав свій шлях. Спочатку між ними була напруга — кожен перевіряв іншого на міцність, випробовував на витримку. Але згодом, у спільних тренуваннях, у багатогодинних маршах під проливним дощем і безсонних ночах під зорями, вони почали розуміти один одного без слів. Один погляд — і все ясно: коли потрібно прикрити, коли треба просто мовчки бути поруч.

— Як думаєш, витримаєш? — запитав одного разу Ігор, спершись на дерево після чергового виснажливого тренування. — Не маю вибору, — відповів Матвій, витираючи піт із чола. — Ми всі тут не просто так. — Головне — не зламатися, — кивнув Ігор і простягнув йому флягу з водою.

      Перший бойовий вихід став випробуванням. Вони повернулися на Миколаївщину — на територію, де ще нещодавно Матвій був змушений ховатися. Завдання було просте на перший погляд — виявити ворожий патруль, зібрати інформацію. Але на війні простого не буває.

    Вони рухались лісосмугою, коли раптом почули шурхіт. Серце калатало в грудях, адреналін розливався по венах. Ворог помітив їх раніше, ніж вони сподівались. Почалась перестрілка, і в якийсь момент Матвій опинився віч-на-віч із російським солдатом. Постріли стихли десь позаду, і залишились тільки двоє — він і противник.

— Тримайся, брате! — гукнув побратим із-за дерева, відволікаючи ворожого бійця.

 — Я справлюся! — різко відповів Матвій, ухиляючись від удару.

     Не було часу думати. Все, чого його навчали, запрацювало на рівні інстинктів. Ворог кинувся вперед, намагаючись збити його з ніг. Матвій ухилився, вдарив його в груди, відчув, як противник похитнувся. Кулаки, удари, боротьба за життя. Врешті-решт він переміг — видихнув, коли супротивник нерухомо завмер під ним.

      Він підвівся і озирнувся — побратими були поруч.

— Ти як? — запитав Ігор, підходячи ближче. — Живий, — видихнув Матвій.

 — От і добре. Всі на місці, йдемо звідси.

     Кожен із них сьогодні пережив щось своє, але всі повернулися живими. Вони мовчки подивилися один на одного і кивнули. Слів не потрібно — вони розуміли все без них.

       Це був тільки початок. Але тепер Матвій знав напевне: він на своєму місці. І він не відступить.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍