Андрій Анатолійович Кокотюха - Темні таємниці

а спроба перевірити зв’язок виявилася невдалою. Набравши номер Чотаря, вона почула: абонент поза зоною досяжності. Тим часом Вадим уже ліз по свій телефон, значно дешевший і простіший, ніж її.

– Мене викликайте, – сказала Ольга.

– Угу, – прогудів він, заклацав по кнопках, показав дисплей. – Вас нема в зоні.

– Ото забралися.

– Буває, – кинув Чотар. – Та ми ще не приїхали. Далі буде.

– Знаєте, куди їхати?

– Тут, бачте, іншої дороги нема.

Вузька й побита дорожня стрічка вела вперед. Тепер під колесами вже не було навіть натяку на асфальт, горбів стало ще більше. Вадим скинув швидкість до мінімальної, «опель» повз черепахою. Лісова стіна сунула з обох боків, мовби стискаючи подорожніх, та враз стало світліше. Дерева обабіч дороги ніби розступилися, порідішали, і машина вирулила на невеличку галявину.

Поперек тягнулася інша, зовсім вузька бита дорога.

– Нам сюди, – сказав Вадим. – Ласкаво просимо.

Завернувши праворуч, він проїхав ще метрів п’ятдесят і загальмував. Ольга покрутила головою, збентеження й невпевненість поволі витісняла цікавість. Місцевість виглядала типовою глушиною, яку вона могла бачити хіба в кіно про паралельні світи, населені відьмами, велетнями, гномами, бородатими чаклунами, драконами та іншими химерними істотами.

Вона відчепила пасок і вийшла.

Одразу зрозуміла, чому Чотар наполягав, аби вдягнула зелену брезентову куртку, такі самі штани й туристичні кросівки. Місце, у якому вони опинилися, могло б стати раєм земним для ненависників спекотного задушливого літа. Звідкілясь узялася приємна прохолода, за її відчуттями – не вище двадцяти градусів. Дихалося краще, та все довкола ніби завмерло. Лише дзижчання мух та комарине пищання порушували тишу пралісу, яку сміливо можна охрестити прадавньою, не інакше.

Хряснули дверцята – Чотар теж вийшов, зробив кілька гімнастичних вправ, витяг ковіньку з салону.

– Оце вона і є.

– Проклята дорога?

– Відрізок. Бачте, – він показав палицею, мов указкою, в обидва боки. – Вона тягнеться туди й сюди. Якщо дивитися ліворуч, – Ольга повернула голову, – то вийде такий собі трикутник між шляхом, котрим ми сюди вибралися, й основною трасою. Тільки з неї, з того боку, ми б хрін заїхали.

– Чому?

– Там ніхто не їздить. Не смійтеся, але час уже розказати місцеву легенду.

– Не збираюся сміятися, – вона повела плечима. – Скажіть краще, ви раніше знали цю казочку?

– Можете не вірити, але справді не знав. І з появою інтернету цінність усної народної творчості впала. Не треба їздити по селах, набридати старим людям, збирати фольклор. Запитайте в пошуковій системі, вам видадуть десяток посилань.

– Хочете сказати, ось ця, – Ольга тупнула, – дорога встигла обрости кількома легендами?

– Однією. Розказаною різними людьми по-різному. Та суть не міняється.

– Ну-ну.

Ольга полізла по цигарки. Чотар розпростав плечі, наче вчитель, який викладає бешкетникам й ледацюгам нову важливу дисципліну. Обсмикнув брезентову куртку, кахикнув.

– Отож у давні-прадавні часи це місце оточували непролазні болота. Хто забреде й утратить обережність, того твань засмокче. А ще на волинських землях мешкали люди, котрим набридло терпіти чужу владу. Мова про вісімнадцяте століття, ще й історії вам трошки.

– Я знаю історію, – Ольга хтозна-чому почала дратуватися. – Можна ближче до теми?

– Усе дуже близько, – поблажливо посміхнувся Чотар. – Не маю сумнівів, що знаєте історію. Та все одно нагадаю. Триста років тому по всій Україні гуділи повстання проти польської шляхти. Не в змозі приборкати повсталих, поляки попросили допомоги в царя Петра. Дуже погану роль у цьому відіграв тоді наш гетьман Мазепа, на той час – царський союзник. Але не про нього мова, – Чотар убив комара на щоці й, зиркнувши на роздушену комаху, витер руку об штани. – Ясна річ, повстання зазнали поразки. Війська поруйнували міста й села, деякі просто стерли з землі. Люди тікали хто куди. Або за Збруч, де все вляглося й умови для життя були кращі. Або шукали спокою на своєму терені. Головне: треба було селитися там, куди карателям буде важко дістатися. Так селяни освоювали нові місця. За цими болотами якось виявили гарну місцину, почали потроху забудовувати. З перших хуторів і виникло село Піщане. Звідси починається наша страшна історія.

– Ви просто Шахерезада, – гмикнула Ольга, струшуючи попіл під ноги. – Тягнете інтригу, зупиняєтеся на найцікавішому.

– Просто заходжу здалеку, розказую по порядку. Без історії появи Піщаного ви нічого не зрозумієте далі.

– Не тягніть уже.

– Довго чи коротко, але раптом почали в околицях села зникати люди, – для підсилення ефекту Чотар спробував зробити страшні очі, та мармиза вийшла кумедною. – Болота ж непролазні, стежки між ними знали лише тутешні. Невже хтось зі своїх зрадив, чужих провів? Аж раптом пішли жінки по гриби-ягоди й побачили широкий слід, ніби величезна змія повзла. Гукнули чоловіків, ті озброїлися хто чим і пішли по ньому. От диво: там було твердо, така собі невідома стежка крізь болота. І вивів слід до нори величезного змія.

– Ви серйозно зараз? – примружилась Ольга.

– Що написали, те прочитав і вам розказую. Виявляється, жило там чудовисько ледве не сто років. Ніхто не турбував, та врешті поселенці порушили спокій. Ну, почав змій виповзати й нападати на людей. Хапав, душив в обіймах, тягнув до себе в нору, – Чотар убив ще одного комара. – За переказом, селяни гуртом убили змія. Але стежка, прокладена ним крізь болота, лишилася. З часом твань усихала, стежка ставала ширшою. Ми зараз на ній стоїмо.

Ольга покрутила головою.

– Хочете сказати, тут довкола трясовина?

– Заболочена місцевість, так правильно буде, – уточнив Вадим. – Ще півстоліття тому іншого способу дістатися Піщаного, крім як цим звивистим зміїним шляхом, не було. То вже потім, коли там збудували знаменитий санаторій, проклали кращу дорогу, пряму й ширшу. Але на цій, – він постукав ковінькою по ґрунту, – приблизно раз на скількись років з людьми щось трапляється. Кажуть, то забитий змій мститься, вимагає жертв.

– І йому приносять? – Ольга стишила голос. – Ритуальні вбивства, ви про це?

– Я лише продаю, за що купив, – укотре пояснив Чотар. – Ви не раз називали батьків Євгена дивними й прикрими. Та якби не вони, не їхній сполох, ми б із вами не мали приводу вибратися сюди й спробувати розібратися.

– Поки я бачу тільки звивисту дорогу, якою, схоже, справді не ходять і не їздять, – визнала Ольга. – Коли ми вже тут, давайте оглянемо місцевість.

– Мудро. Саме це я збирався запропонувати.

– Рада, що ми мислимо в одному напрямку. Тільки погуляємо в різні боки. Ефективніше, хіба ні?

– Отож, – легко погодився Чотар.