Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

Головна перевага стосунків, де відсутні пристрасть і романтичні почуття, як у деяких шлюбах, полягає в тому, що двоє людей можуть обговорювати дуже складні теми без страху втрати. Вони вже не вразливі один до одного. Вони можуть серйозно посваритися, розійтися по різних кімнатах, але в результаті знайдеться консенсус, що влаштує обох, без здачі інтересів. Ніхто не зникне, не зробить боляче. Таких людей об'єднує спільний побут, своєрідне болітце, з якого ліньки вилізати, бо в ньому безпечно, хоча й не надто приємно. 

Інша справа — стосунки на стороні, які, як правило, віртуальні. Тут є все: зв'язок, почуття, пристрасть, цікавість і кохання, як вишенька на торті. Але де є кохання, там є й вразливість, біль. Біль настільки сильний, що єдиним виходом здається уникнення і заперечення джерела. Основою наших з Адою конфліктів були її «бокові погляди», як вона це називала. Їй принципово не подобалась роль жінки на стороні. Я ж не бачив у цьому нічого поганого, бо нам було добре разом, настільки добре, що це піднімало нас у високе небо над сірою рівниною нашого побуту. Усі мої аргументи були безсилі, і я не міг розповісти їй свої плани на наше майбутнє, бо вважав, що це ще більше її вразить. Тим більше, гіркий досвід я вже мав. Та говорити треба було, адже стосунки живляться перспективою, принаймні, в контексті західного способу мислення, який я відкинув, обравши східний підхід — бути в тому, що є, без відмови від мети. Мета залишалася незмінною — бути разом. Бути. І ось я опинився перед вибором: або перевести наші стосунки в чисто платонічну площину, де збережеться духовний зв'язок і почуття, або спростити все до тілесних насолод, в яких такі скарби, як ніжність і почуття, будуть розпорошені. Бо, як відомо, щоб позбутися кохання до жінки, потрібно якомога частіше з нею спати, чи не так, Саша? Я дуже хотів знайти баланс, адже наш зв'язок був дивом, але й тіло Ади я теж любив — кожен сантиметр, кожну родимку. 

— Послухай, Віталь, — зацікавився я, — а як же чоловік Ади, тебе не гнітила його присутність? 

— Гнітила? – здивувався Віто, — навпаки, Саш, навпаки, я сприймав його як домашню тваринку Ади. Принаймні я не почувався одним з тих мудаків, які роками годують коханок псевдо обіцянками розлучитися з дружиною. Повторюю, ми були в рівних умовах. Я тобі не казав, але нас з Адою об'єднувало ще дещо: задовго до початку нашого роману, в наших шлюбах сталися прецеденти, котрі поставили під великий сумнів їхню подальшу екологічність. 

І ось, коли, здавалося, баланс був знайдений, коли після прощань і страждань закінчилась зима, коли в перших весняних променях ми любили один одного по принципу “богу богове, а кесарю кесареве”, коли ми стали вільними радикалами, на сцену вийшла Віолета. 

Віто зробив паузу, вочевидь перед останнім ривком. Ми повечеряли, перекурили та на деякий час пірнули кожен у свої роздуми. 

Сонце майже сховалося, на нього вже можна було спокійно дивитися, без небезпеки для очей. Люблю погожий захід — малиновий чи помаранчевий — це чарівне видовище сповнене спокою, де проглядається оця невловима дещиця істини, видима усім єством, не розумом, яких стих, здав позиції у безконечній битві під назвою осягнути вічність.  

Розум — затятий ворог душі, але душа завжди у виграші і причина була добре відчутна прямо зараз, коли догорає день, коли все стихає, відкриваючи на короткий проміжок живе знання, що каже: це було і буде. Хтось зрозуміє про що я, а для когось зрозуміти буде важче, ніж доїхати на велосипеді до місяця. Тут швидше не про розуміння. Спробуйте втекти кудись за місто, де є велика вода, візьміть в оренду човен і гляньте на захід сонця, намагаючись ні про що не думати. 

Віто багато говорив. Я чи не вперше зустрів такого балакучого чоловіка, що розбирає на деталі свій внутрішній світ, як оце малеча розбирає нові іграшки. Їх вже не зібрати, але залишиться купа нових деталей, з яких можна скласти щось нове. 

Коли розум стихає, речі стають такими, якими вони є. Можна побачити внутрішню природу всього, наприклад текучість води чи летючість вогню. Якщо хтось бажає пережити схожий досвід, рекомендую пильно вдивлятися в стіну туману, це найпростіша практика прямого бачення. Чим густіший туман —тим краще. Тільки попереджаю, це вкрай небезпечне заняття, причин пояснювати не буду. 

В розсіяних променях заходу Віталіка було дуже добре видно. Особливо величезну "дірку" в його грудях, з якої струменіла енергія. Вочевидь життя звело Віто з серйозним супротивником, з жінкою сили, на ім'я Ада. Саме вона “продірявила” Віто. Вона була і його заплатиною, тому Віто так любив притискати Аду до своїх грудей. Ці двоє несвідомо й випадково провели певний ритуал, і тепер, їхня битва, має всі шанси тривати вічно. 

Віто штовхнув мене в плече: 

— Ти чого задумався? 

— Розглядаю твоє енергетичне тіло. — відповів я. 

Віто промовчав, мабуть, сприйняв мою відповідь як недоречний жарт. Проте я таки сказав йому, що побачив: 

— Енергетично ти схожий на жінку, яка має одну дитину і любить її дуже сильно. 

— Нічого не розумію, — пробубнів Віто. 

— Та тут нічого не треба розуміти, – засміявся я, — то треба бачити, в тобі "дірка" мій друже, в наших дружин їх аж по три, — я ще більше зареготав. — Їх  пробили діти, звідти в їхню сторону тече енергія уваги. Так малеча живиться на дуже тонкому рівні, як плоди від дерева. В твоєму випадку це рідкість, бо переважно "дірявлять" жінок. Окрім дітей це роблять ще деякі чоловіки, точніше перші. Цнотлива й бездітна жінка зберігає життєву енергію значно й значно довше, оскільки вона залишається повною. А ти пустий, Віталік. Ада — повна, пояснити не зможу, можливо колись сам збагнеш, як будеш пильний у всьому. Вона себе сама латає. Ти ж тільки вчишся. 

Віто дивився на мене здивованими й смішними очима: 

— Саша, ми точно пили однакову каву? 

— Точно однакову. Де болить тут? — хоча на собі показувати не можна, але я ткнув себе пальцем прямо у сонячне сплетіння.