Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

Розділ 6

І знову клювало в Віто. Хоча наші поплавки знаходились поруч, пощастило не мені. Поплавок Віто зайорзав, різко пірнув і почав повільно підійматися до моменту, поки остаточно не ліг на воду. Віто підсік. Рибина попалась чимала, боротьба тривала більше ніж п'ять хвилин. То був карась — вгодований, з бронзовим відливом луски, вагою не менше сімсот грамів, непоганий екземпляр. Я пригадав вранішню теорію карасів та щук. Останніх тут водилося дуже багато, причому виростали місцеві щуки до крокодилячих розмірів. З тої причини карасі інтенсивно набирали масу, аби їх не з'їли, оскільки проковтнути велику рибу значно легше ніж малу. Великий карась попросту застрягне в горлі. 

Віто тішився, як немовля. Акуратно зняв з гачка карася і відпустив назад у воду, так ніби це була якась дрібнота, а не потенційна вечеря як мінімум на двох людей. Карась тушкований в сметані — ох і смакота. В мене потекла слинка. Віто радів: 

— Саш, мені здається, що зі мною зараз не ти, а Ада. От тільки сказав про карася, а він взяв і клюнув. З Адою подібні речі ставалися регулярно. Наприклад говоримо ввечері про попкорн, а на другий день я його знаходжу прямо по дорозі на роботу, лежить собі на тротуарі розкрита пачка попкорну і мовчки каже: дивись, магія існує. Таких чудес на моїй пам'яті вагон і мала тачка. Там, на небі, в когось відмінне почуття гумору. 

Віто змінив наживку й енергійно махнув вудилищем, наші поплавки знову опинилися поруч. 

— Даремно я боявся зими, — продовжив Віто, — зиму ми пройшли разом, хоч і не легко. В нас з Адою були свої окремі життя, різні життя, але, між тим, в нас було своє, в якому жили тільки ми. Звідти ми поверталися як з відпустки. Знаєш, таке відчуття, коли пофіг на все, нічого тебе не зачіпає, бо ти надто живий і щасливий, хоч тимчасово. Якщо намалювати схему, то вона буде схожа на значок Ауді, тільки без одного кільця. Крайні кільця — це наші окремі життя, у тому, що по центрі — ми разом, в місцях перетину кілець утворюються еліпси, тобто зони конфлікту. 

— То у вас були конфлікти? 

— Так, звичайно, в кого їх не буває, як і не буває поганого без доброго, і саме в конфліктах я вкотре відкрив для себе одну дуже цікаву істину. 

— І яка ж це істина, окрім спалення нервових клітин? — Зацікавився я. 

— Найперше я зрозумів, що сваритися з Адою це одне й те саме, що тушити вогонь бензином, а потім мені відкрилось ще дещо — мій організм починав давати збої, коли її не було. На початку зими, посеред ночі, в нас розгорівся дрібний конфлікт, я повівся недобре, нагородив дурниці, вийшов на вулицю, скурив цигарку і повернувся з бажанням вибачитися. Але вибачатися вже не було перед ким, Ада не відповідала. Вона зникла, Саш. Ада, яка казала: я так боюся стати лише твоїм спогадом, Ада, що тулилася до мене... і от тепер її нема, точніше вона десь є, але вже не зі мною. Спершу я подумав, що це один з її методів виховання, що прийде ранок і все буде, як завжди. Ранок прийшов сам. 

Коли я вперше усвідомив, що Ада пішла, можливо назавжди, почались проблеми з диханням, відчуття ніби тобі бракує повітря, вакуум в районі грудей, ти рефлекторно хочеш заповнити його киснем, але не можеш і так продовжується до чорних "мушок" перед очима. 

— Ого, чоловіче, це вже серйозно, здається твоя нервова система зламана, – прокоментував я почуте, Але, ця жінка тут ні до чого, — подумав про себе. 

— Далі було ще серйозніше. Шлунок не хотів сприймати їжу. Все, що я їв, верталося назад. Зразу пригадався випадок зі старшої школи, коли однокласниця побачила чужі засоси на шиї свого хлопця. Цілу перерву вона блювала в туалеті, відмовлялася йти на урок і врешті її забрала швидка. Весь клас з неї сміявся,  в тому числі і я. 

— Стоп, Віто, — я перервав розмову, — тепер вже я хочу задати тобі дуже інтимне питання, можна? 

— Можна. 

— Ти ж торкався її живота і грудей, але робив це так, як робить немовля, правда? 

Рум'янець з лиця Віто раптово зник, чоловік став блідим, ніби більше року не виходив з льоху. Нічого не відповівши, Віто просто втупився бездонним поглядом у воду і навіть не звернув уваги на те, що його поплавок знову зарухався. Відповідь була очевидною. 

— Ясно... Віталік, в тебе клює! 

— Та пофіг. Що тобі ясно Саша? 

— У тебе відбулася гормональна прив'язка до Ади. В жінок усе складніше: щоб це сталося, вона повинна пережити оргазм з тобою, і не один раз. Тільки тоді вона стане твоєю остаточно. 

Віто нервував. Природний колір лиця повернувся, очі вийшли з трансу і хаотично забігали зі сторони в сторону. 

— Саша, звідки ти це знаєш? 

— Що саме? 

— Те, що ти щойно сказав про прив'язку. Це ж повна ахінея. 

— Віталік, ти описав цілком зрозумілі симптоми, а я озвучив здогадку щодо їхньої причини, і вгадав, правда ж? Я цілий день тебе слухаю. Те, що ти транслюєш, емоційно дуже добре передається, тому мені не складно здогадатися де тут зарита собака. Деякі закономірності я знаю з книжок. Так вже сталося, що я читаю багато різної літератури, навіть такої, що вважається окультною, люблю цю справу. Ти ось розширюєш свою свідомість новими відчуттями, а я свою — книгами, лекціями, усвідомленням, практикою. 

— Саш, навіть якщо ти вгадав, а ти дійсно вгадав і мене це зачепило, то що з того виходить? Варто поцілувати жінку в живіт, чи обхопити губами сосок, і все? Ти гормонально прив'язаний? Це ж нісенітниця! 

— Віталік, ти ідіот. Мені байдуже з якими жіночими частинами тіла ти контактував, головне тут те, що ти відчував під час цього. Скажи, ти знаєш, що таке увага, як вона працює, як програмує нас на рівні парасимпатичної нервової системи? Саме це викликало в тебе блювоту і збої в диханні, розумієш? 

— Саша, – Віто був явно нервово збудженим, — а ти знаєш, що таке молитва і як вона працює? 

— І що ж це таке по-твоєму? 

— Це віра в віру, міцна опора, коли опиратися вже ні на що. Ти відчайдушно посилаєш в усесвіт прохання про допомогу, але допомога не падає на тебе манною небесною. Повір, ніхто за тебе нічого не зробить, але тобі дадуться сили все зробити самостійно. Ти відчуватимеш підтримку, бо хтось нас настільки любить, що допомагає навіть у ситуаціях, які суспільство вважає неправильними. Саме так поверталася Ада. Нам було важко один без одного, принаймні тієї зими. Ми відповідальні за тих, кого приручили — сподіваюся, ти теж читав це у своїх книжках. Скоро вечір, час перейти до головної теми нашої розмови, і це, скоріше, про Віолетту, ніж про Аду. Я облажався, шукаючи баланс, і ось у чому. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍