Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

(тоді коли уряд УНР ніколи не мав певности, чи його окремі військові частини не проголосять у повному розпалі битви “невтралітету” або й прямо не перейдуть до ворога); що тогочасна політична Галичина, не маючи провідних особистостей на геніяльну міру, посідала суцільне, організоване керівне політичне середовище (оту плеяду Костів Левицьких, Петрушевичів, Олесницьких, Макухів, Ганкевичів і стільки інших), так що провід молодої державности опинився не в руках невідомих авантурників, а в руках людей, що в їхню абсолютну персональну чесність та високе почуття відповідальности весь народ слушно вірив; що авторитет уряду ЗОУНР був непохитний, не в тому сенсі, що не було критики (часто виправданої) осіб або окремих політичних і стратегічних кроків, але в тому сенсі, що ніхто не заперечував леґітимности власної національної влади, і що в Галичині була здійснена відома своєю доцільністю двопартійна система (націонал-демократи й радикали), що обидві основні партії (разом з деякими дрібнішими угрупованнями) зуміли в цей вирішальний час об’єднатися в уряді національної коаліції.

Одним словом: стверджуємо наявність у Західній Україні основних передумов для реального державного життя - не зважаючи на велику вбогість краю, певну вузькість людей, своєрідну загальну “сіризну” тону, що так відрізняється від східньоукраїнської строкатости. А втім, для партикуляристачної зарозумілости тут місця бути не може. Не забуваймо, що галицьке громадянство, на жаль, за період від 1919 до 1939 року встигло позбутися багато з цієї політичної культури, що її защепило в ньому життя в культурній і правовій австрійській державі (а такою була вона безперечно, і це мусимо нині задля історичної справедливости об’єктивно визнати, хоч назагал до українців ставилася вона досить по-мачушиному). Загальна варваризація політичного життя, притаманна для періоду між обо-ма війнами, знайшла свій повний відгомін і на західніх українських землях.

Знову торкаємося проблем “всеукраїнського значення”... Справа в тому, що ніякої природної, вродженої, “расової” різниці між східнім і західнім українством нема. Різниці лежать не в самій народній субстанції, яка ідентична обабіч Збруча, але у відмінній політичній та (частинно) культурній формації, що випливає з іншого історичного розвитку, обставин, виховання Ми вище згадали про позитивний виховний вплив, що його мало на Галичину перебування під правовим, конституційним австрійським режимом. Через це політичну дозрілість Галичини (яка, на наш погляд, у 1918-19 роках стояла вже на порівняно високому рівні) годі вважати за природжену прикмету, яка навіки прикріплена до цієї землі й її населення. Ні, досвід учить, що Галичина може втратити ці свої позитивні прикмети, і так воно й дійсно сталося, у великій мірі вже перед 1939 роком, не згадуючи про ті корінні зміни, що наступили пізніше і замкнули історію Галичини, як окремого політичного суб’єкта.

Але ці висновки дозволяють ще на один інший: відповідне громадянське виховання, тверде засвоєння належних принципів політичної організації могло б дозволити перебороти або принаймні до певної міри зневтралізувати й знешкодити оте страшне українське руїнництво, політичну безкультурність (“хворобу бездержавности” в термінології Липинського), чим ми як нація так часто самі себе ліквідували. Отже те, що в малих розмірах і на малому просторі було продемонстроване в Галичині в 1918-19 роках, може бути зреалізоване на велику скалю й на великих просторах - від Полісся по Кавказ. Застерігаємося, що нам ідеться, звичайно, не про гальванізування якихось окремих моментів старого галицького життя, що відійшло до минулого. Ідеться про ядро: можливість української правової держави, що однозначне з питанням про бути чи не бути українству нацією в політичному значенні слова. Без цього може воно існувати тільки як пасивне етнографічне підложжя для поширення чужих імперіяльних утворів та активно проявлятися хіба принагідними анархічними вибухами Галицький приклад 1918-19 років скріплює віру в українське майбутнє.

Хоч говоримо у цій статті передусім про галицькі справи й не хочемо заглиблюватися у складну східньоукраїнську проблематику, для чого тут не місце, мусимо зупинитися на деяких моментах, що їх порушив Дивнич. Поспитаємо: що дійсно було велике у “Великій Українській Революції”? Гадаємо, що її велич виявляється тільки на фоні того, що українська нація являла собою на східніх землях перед 1917 роком. Не вистачає сказати, що революція український народ переродила; вірніше буде, коли ствердимо, що вона його, як політичну націю, взагалі щойно народила. Просто на очах, упродовж місяців чи максимально двох-трьох літ, відбувся у головокружно прискореному темпі процес національної кристалізації, що нормально повинен був простягатися на десятиліття. В цьому відношенні ми всі, як і чергові українські покоління, мусимо будувати на тому, що створила революція, мусимо її продовжувати і вивершувати. Це не міняє нічого в тому - й це треба з повною ясністю бачити, - що українська революція була поражена всіма дитячими недугами політичної недозрілости; що засадниче завдання - впорядкування “стихії” - осталося не розв’язане; що наддніпрянське українство, хоч і піднялося вже тоді до ідеї держави, але фактично до власно-державного життя було ще не доросло й тому не зуміло ідеї держави виповнити конкретним змістом і тільки вичерпалося в черзі непослідовних і суперечних спроб розв’язати державницьку проблему (УНР, Гетьманщина, УРСР).

Завдання, яке стоїть перед українською політичною думкою: відділити зерно й полову у традиціях нашої революції. При тому перша річ: зайнятися критичним розглядом усяких “патріотичних мітів”, що виросли довкруги визвольних змагань 1917-21 років. Одним з найнебезпечніших (бо найбільше поширених) мітів уважаємо культ “революційної стихії”, що його от у новому виданні пропаґує Дивнич. (На нашому Заході той самий культ, тільки у трохи інакшому словесному оформленні, поширювали націоналісти.) Не кажемо, щоб “стихія” не мала позитивних прикмет; позитивною була хоч би її вітальна тугість, а далі шукання (хоч сліпе і примітивне) суспільної правди-справедливости (що в старій гайдамаччині показав Шевченко); але недостойним уважаємо ставання навколішки перед силою, що в ній було страшенно багато варварсько-руїнницького, а то і просто кримінального.

Друга леґенда, що її треба здати до архіву, це казка про “безчисленні полчища” ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917-18 та 1918-19) були відносно малі Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія здібна була поширюватися тільки на ті країни, що їхнє власне безголов’я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініятюрні балтицькі республіки, розташовані перед воротами Петрограду, то чи ж не повинна була встояти кількадесятимільйонова Україна, з її велетенськими ресурсами? Також міжнародна коньюнктура української справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже причин невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства України.

Дивнич особливо наполягає