Олександр Юрійович Есаулов - Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов

— Та я Владиславові Васильовичу… Та я… Та ви… — зовсім розгубилася Конячина.

Клас зі страху притих. Треба ж було розуміти, з якого уроку зважилися піти Ватсон з Холмсом! Наслідки такої нахабної витівки могли бути найнепередбачуванішими.

Льоха отямився тільки після того, як вони вийшли на шкільне подвір’я.

— Ти що, зовсім звихнувся? Вона нам таке життя влаштує!

— Льох, стривай! Не торохти! — Миха дістав телефон. — Алло! Ігоре Борисовичу? Добрий день! Так, це я… Треба терміново побачитись. Терміново, Ігоре Борисовичу! Та тому, що якщо ми не поквапимось, то нові покришки… Так, уже накрили. А те, Ігоре Борисовичу, що їх можуть знову поцупити! Кожної миті! Ми на перехресті Інтернаціональної і Паризької Комуни. Приїжджайте…

— Слухай, ти хоч мені можеш пояснити, що відбувається, та? — обурився Льоха. — Зірвався з уроку. Мене зірвав! Конячина нам…

— Льохо, зачекай хвилину… Зараз Слісаренко приїде, і ми все обговоримо. Я сам ще в процесі… — і Мишко постукав себе кулаком по тім’ячку.

Слісаренко приїхав швидко. Справа з покришками вже давно позбавила його спокійного сну, а тепер не лише сну, а й повноцінного життя! Він вискочив із машини й кинувся до юних детективів:

— Ну, Михайлику, що цього разу надумав? Знову який-небудь завгосп?

— Ігоре Борисовичу, спокійно… Давайте розберемося поки що з Інтернаціональною.

Миха дістав з рюкзака зошит, розгорнув на чистій сторінці і взяв ручку:

— Сьогодні поклали нові покришки, так?

— Ну, так… До речі, на Паризької Комуни теж нові покришки поклали, — доповів майор.

— Так? — І Миха вкотре за сьогоднішній ранок почухав потилицю. — Як це? Ми ж уранці дивилися…

— Ще ввечері… А що? — здивувався Слісаренко.

— Тоді тим більше… — загадково сказав Миха, а Льоха лише кивнув головою, не розуміючи, до чого хилить його друг.

А Миха тим часом продовжував:

— Ми можемо відрізнити нові покришки від старих?

— Що за безглузде запитання? — Майор уже почав трохи нервувати. — Це що? Ти мене сюди притягнув, щоб запитати таку дурницю?

— Так, саме для цього! Ігоре Борисовичу, давайте проїдемо по Інтернаціональній, тільки повільно, від покришки до покришки… Льохо, а ти головою крути навсібіч. Ма

ло там що…

— Ігоре Борисовичу, їдьмо, — попросив і Льоха, — я ж його знаю… Він вже до чогось докопався!

— Ну, гаразд, — поступився майор, — поїхали.

Вони зупинилися метрів через тридцять. У цьому місці було відразу дві покришки: одна з лівого боку дороги, а інша з правого. Обидві нові.

— Ось! — вигукнув Миха і додав поки що лише йому одному зрозуміле: — На обох дірки.

— Ти про що? — І майор, і Льоха дивились на Миху, як на інопланетянина.

— Покришки нові? — запитав Миха.

— Нові, — погодилися і майор, і Льоха.

— І перед цими покришками теж були нові, ге ж?

Обидва погодились і цього разу.

— Отже, й на тих були ось такі дірки! — І Миха нахилився, вказуючи пальцем на невелику дірочку на кришці. Дірка була сантиметр чи півтора в діаметрі.

— Ну… мабуть… — непевно погодився майор.

— А для чого ці дірки? — продовжував ставити несподівані запитання Миха.

— А що тут думати? Щоб зручно було люки відкривати! — втрутився в розмову Льоха. — Раз гачком! І підняли!..

— Добре, — погодився Миха, — їдемо далі…

Сіли в машину і проїхали ще метрів п’ятдесят. Майор вже не розпитував Миху, а сам уважно дивився на дорогу, вишукуючи покришки.

— Он! Он вона! — вигукнув Льоха.

Зупинилися біля покришки і вийшли з машини. Одразу було зрозуміло, що ця покришка — стара. Вона була брудною й сіруватою.

— Покришка стара? — вчергове запитав Миха.

— А тут дірки немає… — сказав майор. — Тобто, ти хочеш сказати, що крадуть тільки ті покришки, на яких є отвори?

— Схоже на те… Але в цій справі є ще одна загадка: ніхто не бачив злодіїв! Невидима технологія крадіжки!

— А дірки тут до чого? — не зрозуміли ні майор, ні Льоха.

— От і я мало голову не зламав, поки розгадував цю головоломку. У нашому дворі покришки можна було вкрасти і вночі. Всі сплять… Ніхто не бачить… Під’їхала машина, вийшов один, а швидше за все, двоє… і їм однаково, чи є на кришці дірка, чи нема. Вони можуть підчепити її за вухо… Ось бачите, у покришки два вуха. За одне з них підважують покришку тонким ломиком і піднімають. Я сам бачив, як це робиться. А потім вже руками, і в багажник… Але це у дворі. Ну… На Паризької Комуни теж можна… Але на центральній вулиці, де завжди хтось іде або їде, такий фокус занадто ризикований.

— Ну, так. Хто-небудь би їх точно побачив! — погодився майор.

— А далі! Далі що?! — не витримав Льоха.

— Далі? Сідайте в машину, поїдемо, подивимося інші люки й покришки.

Поїхали далі. Миха продовжував позначати люки на схемі вулиці в зошиті. Усього їх виявилося сорок вісім штук. На двадцяти двох були нові покришки.

— І що далі? — зацікавлено запитав майор.

— А ось що… дивіться сюди. З люків, які розташовані по центру вулиці, покришки практично не крадуть. Крадуть переважно ті, що розташовані по ходу машин. Оце з правого боку… — Миха показав ручкою на схемі. — А оце з лівого…

— І що?

— А те, що викрадачів ніхто не бачив! От уявіть собі: їде машина, і раптом зупинилася посеред дороги! Вона ж усім проїзд загородить. Її всі помітять! А так, їде собі машина, зупинилася на хвилинку біля узбіччя…

Нікому не заважає… Кому щось є до того, що зупинилася? Може, водієві треба по телефону поговорити… Постояла трохи, і далі поїхала… З машини ніхто не виходив… Двері не відкривались… Хто що запідозрить? Але після машини люк залишається без покришки!

Або зливостоки без решітки!

— Стривай… А дірки на покришках тут причому? Як вони власне покришки крадуть? — здивовано звів брови майор.

— Дірки? А притому! Гадаю, у них така технологія, яка не дозволяє красти покришки без дірок. Це можна вважати встановленим фактом. Так. Бо ось же вони, покришки без дірок! Всі на місці!

— Ну, далі, далі!.. — вривався терпець майорові.

— Далі… — невизначено відповів Миха, дивлячись кудись за спину майора. — Далі, якщо не помиляюсь, ми побачимо, як вони це роблять!

Майор і Льоха обернулися. По вулиці Інтернаціональній, приблизно за дві автобусні зупинки, у їхній бік їхав вантажний мікроавтобус або, як їх називають, бусик. Дорога була порожня, і вони добре його бачили. Ось бусик пригальмував, дисципліновано увімкнувши знак аварійної зупинки — жовті миготливі підфарники. Постояв хвилинку і рушив далі.

— Тобто… Ти припускаєш… Це бусиком крадуть? — майора все ще гризли деякі сумніви. —