Олександр Юрійович Есаулов - Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов

За мить Таська припинила розмову, запхала мобільний у кишеню і розгублено озирнулась:

— Це… Льоха зараз підійде… з Михою… І з цим… з ментом… тобто, з майором…

Усі три подруги одночасно обернулися і подивилися на розбурхану юрбу. Першою зорієнтувалася Настя. Вона несподівано піднесла руки вгору, тримаючи в одній телефон, і щосили закричала:

— Вони нас злякалися!!! Вони відпустили хлопців! Ура!!! Ми їх перемогли!!!

Натовп тут-таки вибухнув радісними криками і почав розходитись. Подружки поспішили додому. Ще здалеку вони побачили біля фітнес-клубу міліцейську «Шкоду» і, не змовляючись, побігли до неї.

* * *

Майор Слісаренко, за спиною якого стояли Льоха та Миха, зайшов до завгоспової комірчини.

— Пан Савчук? Андрій Олександрович? — запитав майор.

Завгосп відірвався від паперів, розкладених на крихітному столику, і сказав:

— Ну, я Савчук. Далі що?

— Це ваша машина? — трохи суворіше запитав завгоспа майор і поклав на стіл темнувату фотку сірого «Ланоса».

— Моя… — здивовано відповів завгосп і виструнчився. — В усякому разі, номери мої.

— І це ваш металобрухт? — Поклав майор на стіл другу фотку.

— Ну… Як його… загалом і в цілому… якщо можна так сказати… — зам’явся ще більше здивований завгосп.

— То ви його здавали, чи не ви? — продовжував наполегливо майор.

— Ну… словом… так… я здавав… — нарешті погодився завгосп.

— Тоді якби поясните наявність у ньому ось цього? — вже зовсім грізним тоном поставив наступне запитання Слісаренко і тицьнув у фотографію пальцем.

— А-а… — розгубився завгосп, розглядаючи фотку. — Ну… — м’явся, не знаючи, що сказати. — Ви ж розумієте… Зарплата маленька… А тут це…

— Збирайтеся, поїхали! — скомандував майор.

— Куди?! — ще більше розгубився завгосп.

— До нас. У відділення. Далі бесіду будемо вести під протокол. — Слісаренко взяв фотографії зі столу і поклав у папку.

— Та годі вам… Ви що? За двісті кілограм старого заліза відразу до відділення… Протокол…

— А те, що через вас дитина ледь не загинула — це що, не рахується?

— Через мене?! — здивувався завгосп. — Це ж як???

— Як?!. Сам же покришки з люків цупив, а тепер дурня клеїть! Як — запитує! — обурився Льоха. — Дівчинка через тебе в каналізацію провалилася! Якби не ми з Ватсоном, вона б узагалі втопилася!

— І ще машина на діру наїхала! — Додав Миха. — Добре, що ніхто не загинув!

— Заждіть, заждіть! До чого тут каналізація? Так! Я здав у металобрухт з десяток старих дисків від штанги. Три були поламані… Клуб закупив нові штанги… У них прогумовані круги — щоб не так сильно гриміли… А старі я здав… Треба було, звичайно, ці гроші оформити за прибутковою накладною і здати в касу… То я здам… Це ж копійки…

— Диски зі штанги?! — сплеснув руками Миха. — Йо-пе-ре-се-те!.. Який же я бовдур! Як же я відразу не здогадався…

Льоха закрив очі й схопився за голову:

— Повний капець!.. Оце-то невезуха!

Розділ 10

Уранці Миха, Льоха й Настя зустрілися за козлиним столиком. Усі троє почувалися препаскудно. Вчорашній конфуз у школі, а ще більше — із завгоспом фітнес-клубу надовго зіпсував усім настрій. Але в школу треба було йти, уроки ніхто не скасовував. Посиділи, позітхали й пішли.

— Дивись, дивись! — раптом радісно вигукнула Настя. — Покришки знову поставили!

Миха зійшов з тротуару на дорогу й наступив на новеньку покришку. Наступив і зупинився, щось уважно на ній розглядаючи.

— Ватсоне, ти що? Ворушися, — поквапив товариша Льоха і враз замовк, помітивши, що Миха тягнеться долонею до потилиці.

— Ану, почекайте мене хвилинку! — Миха розвернувся й побіг до перехрестя вулиць Інтернаціональної і Паризької Комуни. Повернувся хвилин за десять, захеканий і здивований.

— А в «Парижі» люки не накрили. Дивно… — І знову почухав потилицю.

Такі жести, з Льохового досвіду, нічого доброго злочинцеві не віщували. Льоха з Настею перезирнулися.

— Михо, що таке? — знову запитав Льоха.

Але Миха, ніби не чуючи друга, раптом знову побіг, але вже вперед, і зупинився тільки біля наступного люка. Потім підбіг до іншого, і так біг від люка до люка по всій Інтернаціональній аж до самої школи. Коли Льоха з Настею наздогнали його, Ватсон стояв на перехресті із заплющеними очима й чухав потилицю.

— Михо, що таке?

Миха мовчав. Він думав. Знаючи, що втручатися в цей відповідальний процес нікому не варто, Льоха дав йому спокій і став поряд. Настя знизала плечима:

— Даруйте, хлопці, але в мене перший урок — математика. А Логарифма, самі знаєте. Бувайте.

Минуло хвилин п’ять. Миха розплющив очі й немов прокинувся:

— Час? Ще не спізнилися? Тоді ходімо!

І друзі поквапилися до школи.

Миха йшов якось дивно. То справді поспішав, то знову ніби засинав на ходу, бурмочучи собі під ніс щось дивне:

— Не все… Забрали не все… Ось у чому справа! Невидима технологія… Це коли інші не бачать… Раз — і немає… Раз — і немає…

— Михо, ти взагалі-то в нормі? У тебе, часом, дах не поїхав? — стривожився Льоха. — Що ти там бурмочеш?

Друзі підійшли до школи, і в цю мить голосно задзеленчав дзвінок. Цей звук розколошкає кого завгодно, не тільки замисленого Миху! Друзі кинулися сходами, звідти по коридору і сходами на другий поверх. До класу вони зайшли разом з учителькою. Та з докором похитала головою, але не сказала нічого. Урок минув звичайно, і після дзвінка всі вийшли в коридор, на перерву. Льоха з Михою підійшли до вікна. Говорив Льоха, Миха здебільшого відмовчувався і дивився у вікно. Дорогою проїхав вантажний мікроавтобус. Зупинився на мить, висадив пасажира, і поїхав собі далі. Хтось підвіз знайомого… Але на Миху ця картинка подіяла геть незрозумілим чином — він запустив собі в потилицю п’ятірню і пробурмотів:

— Боже мій!.. Який же я телепень!.. Як я відразу не здогадався?..

Льоха напружився. Із самого ранку Миха чухав собі потилицю аж надто часто, а тут ще й це!

Наступним уроком була історія. Оксана Петрівна, вона ж Конячина, вона ж учитель історії, вона ж… Утім, це не так уже й суттєво. Суттєво те, що Оксану Петрівну всі побоювалися. Свій предмет вона любила, вважала його не просто важливим, а найважливішим, тому на її уроках належало старанно навчатися і не коїти дурниць. А тут… Просто посеред уроку Миха раптом підвівся з-за парти і сказав:

— Оксано Петрівно, вибачте, але нам треба терміново піти. Льохо, вставай!

— Ш-ш-що?.. — від подиву Оксана Петрівна навіть почала заїкатися.

— Вибачте, будь ласка, але час не терпить. Льохо, до кого сказав? Бігом!

І обидва хлопці встали, зібрали портфелі й рушили до дверей.

— Вибачте, — вже у дверях ще раз вибачився