Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

- У мене його предостатньо. Вільного часу. І я можу витратити його на тебе. Китайська - твоє слабке місце.  

 Я безпорадно усміхнулася. Він знає про мене більше, ніж я припускала.  

- Ну, добре, - погодилася, відчуваючи, як мої губи починають розпливатися в задоволеній усмішці. 

 Я розвернулася обличчям до полиць, приховуючи надто задоволену зрадницьку усмішку, що видає мої думки з головою.  

- Тільки потім не пошкодуй, - пробурмотіла собі під ніс.  

- Не пошкодую. 

 Усмішка миттю зійшла. Мін почув?! Я ледве чутно прошепотіла. Чи мені так тільки здавалося?  

- М-м? - розгублено протягнула, обернувшись. 

- Я не передумаю, і не буду шкодувати. Навіть якщо ти виявишся не найкмітливішою ученицею. 

- Ну, я...  

- Ти не така вже й дурна, як думаєш.  

- Я й не думаю...  

- Ну, ось і чудово.  

 Чудово. Здається, я здорово влипла.  І треба щось робити зі своїми думками. Одне з двох: або Мін вміє читати думки, або я занадто голосно думаю. 

- Звідки ти так добре знаєш китайську? - поцікавилася, витягнувши одну з книжок із китайськими ієрогліфами.  

- Деякий час ми жили в Китаї, - неохоче відповів Джи Мін. - У мене був наставник китаєць.   

- А японська?  

- Ми з мамою часто переїжджали з місця на місце. Досить довго прожили в Японії.   

- Тобі, мабуть, дуже легко даються мови.    

- Є таке.  

 Я переглядала корінці книжок.   

- Мій дядько вдавився б від злості, якби побачив таку кількість книжок у моїй кімнаті. 

- Можеш вибирати будь-які книжки, які хотіла б прочитати.  

 Я обернулася. Здивовано і захоплено дивлячись на Міна, не могла приховати щасливої усмішки. 

- Справді?  

- Ну, звісно.  

- Я потім обов'язково поверну.  

- Навіть якщо не повернеш, нічого страшного.   

- Ні - ні. Чужі речі потрібно обов'язково повертати. Якщо тобі їх, звісно, не дарували.   

- Ну, тоді будемо вважати, що я тобі їх подарував.  

- Що, якщо я захочу їх тобі повернути...  

- Упевнений, що ти знайдеш інший привід, щоб діставати мене.   

 Щось у грудях неприємно здригнулося і немов розсипалося по тілу. Радість моя потьмяніла.  

 Щоб діставати його? Отже, я дістаю його? Звісно ж, я прийшла в його дім без запрошення, чіпляюся до нього із запитаннями, його мама наполягла на тому, що ми маємо всі разом пити чай. Але, якщо так, чому не дав мені піти?  Я все прекрасно розумію і кілька разів поривалася піти, вибачившись. І навіщо пропонувати займатися зі мною, підтягуючи мою китайську? 

- Вибач, - промовила я, поклавши книжку, яку дивилася в той момент, назад. - Я не хотіла діставати тебе. Ти маєш рацію. Мені не слід було приходити. 

 Я мигцем глянула на Джи Міна. Важко було дивитися на нього. Неприємне відчуття провини, розчарування придавило, обрушивши всі райдужні мрії. 

- Я піду. Не буду тебе діставати. Одужуй і не хворій більше. 

 Впевнено зробила крок до дверей, але потім озирнулася, відшукавши поглядом свій рюкзак. Намагалася не дивитися на Джи Міна. Але й так було зрозуміло, що він уставився на мене. 

 Підібравши рюкзак, знову кинулася до дверей. За звуком зрозуміла, що Мін піднявся з ліжка.  

 Не варто, можеш мене не проводжати. Вихід знайду сама...  

 Я зробила вдих, але видихнути вже не змогла. Опинившись у міцних лещатах його обіймів, завмерла, не розуміючи, що відбувається.  А притиснув Мін мене до себе спиною так, наче хотів розчавити. Однією рукою обняв за плечі, іншою перехопив поперек талії.  

Чесно кажучи, я злякалася. Серце калатало, як божевільне. Ні, цього разу я чула, як він підійшов до мене. Але те, що Мін зупинить мене, та ще й у такий спосіб... 

 Я випустила рюкзак із рук. Якось сам випав. Рвонулася вперед, намагаючись звільнитися, але, звісно, мені це не вдалося. 

- Вибач, - пролунало біля самого вуха.  

 Від дихання Міна мурашки по шкірі побігли.  

- Я не це хотів сказати. Не це мав на увазі. Схоже на те, що ти мене дістаєш. Але мені це подобається. Ти ставиш запитання, на які я відповідаю і не знаю, чому взагалі дозволяю ставити їх. Тобі не потрібен привід, щоб спілкуватися зі мною. Ми завжди можемо знайти його. Один я вже знайшов. І тобі варто було більше звертати увагу на інші мої слова.  

- Відпусти мене, - спробувала видихнути я.  

- Я сказав, що нікуди тебе не відпущу.  

- Ти мене розчавиш. Відпусти.